руку, на котру разом з поцілуєм капнуло дві гарячі сльози.
— Нащо цілуєш руку, нащо? А! ти плачеш… ти каєшся… хочеш чесним бути… Як так — ти мені брат… поцілуємся в губи…
І вони, як брати, поцілувалися.
З того часу дуже полюбив Андрій Жука. Він став до нього прихильнішим, ніби стараючись загладити свою вину перед ним. Раз Жук каже Андрієві:
— Слухай, Андрію! В тебе часом єсть вільна година?
— Та вже ж є!
— А чи не хтів би ти вчитись грамоти? То так весело: все їдно, що сліпому світ забачити.
— Чому не хтів би, пане; я ще змалку таку охоту маю до грамоти, що Господи!
— От і славно!.. Приходь щовечора до мене, будемо вчитися. Але чого ти мене називаєш паном: мені соромно. Я такий же чоловік, як і ти. Ти дивишся на одежу? Не той пан, що одягнений в панську одежу, а той, що по-панськи думає й робить. Клич мене просто Семеном, як я тебе — Андрієм. Та гляди, приходь щовечора.
І почав Андрій щовечора ходити грамоти вчитись. Повчаться вони трохи, а потім Семен почне розказувати і про світ Божий, і що робиться на світі… так усю правду й викладає, так усе й показує, як на долоні. І любо, приятно та мило слухати Андрієві його речі! Покохав Андрій Семена, як рідного брата, як батька, як неньку… Душу свою готов за нього покласти…
Зберуться, бувало, до Семена гості, такі ж студенти, як і він, що на докторів вчаться, на вчителів… З Андрієм вони обходяться як з рівнею, не вважаючи, що він мужик.
Як почнуть вони розмовляти, то розум Андрія наче яким світом освітить, — бачить він ясно те, об чім перше й не знав, об чім і не гадав і не марив; бачить, яким він перше був нехорошим і яким треба бути…
Не зчувся Андрій, як пробігло три роки… І пізнати його не можна. Де ділася та похмурість, той недобрий вогонь в очах? Як ніби й не бувало. Він тепер веселий, розумний, грамотний чоловік. Ось сидить він над книжкою — задумався.
