«Господи, — думається йому, — Господи! Я був темний, нерозумний, недобрий… а тепер я світ бачу… а тепер я інший… Сам собі не вірю… я світ бачу… Господи!.. Який же я щасливий!!» — І сльози, сльози чисті, хороші, святі сльози капають на книжку.
— Знаєш що, Андрію? Мені часто споминається твоє життя у Шакули. То було страшне, тяжке життя. Якби ти не попав до нас або до таких, як ми, то, може, й пропав бись. А поміркуй, скільки то в селі, не кажу вже в селах, погибає отак дітей від темноти батьків, мамів, від того, що нема чоловіка, годного підтримати тих нещасних дітей словом любови, науки… От добре ми: не голодні на науку, на світ, а селяни? Як ти думаєш?
— О! Я пам'ятаю те прокляте врем'я! Я пам'ятаю ті люті муки! Ще досі волосся догори встає та мороз по шкурі подирає. Я так думаю з собою зробити: повчуся ще років зо два, та й у народні вчителі на село. Всю свою любов, яка єсть у моєму серці, ввесь свій розум, що єсть у моїй голові, все те я віддам бідним замученим сільським дітям і їх темним батькам та мамам. Ти думаєш, Семене, що я виную Уляну та Харитона, хоця ж вони й залляли мені гарячого сала за шкуру, хоця ж вони мене мало не згубили?.. Ні, я їх не виную, я їм вибачаю: не вони так погано чинили, а їх темнота…
— Руку, друже! Роби, як тобі розум та совість каже. Через два роки я вже вийду з школи, буду доктором. Чи ж ти думаєш, що я піду межи панів, де й так є багато докторів і грошей на них? Ні, я піду межи ті нещасні люди, працею котрих всі жиють і для щастя котрих ніхто й пальцем не хоче поворушити! От куди я піду: так мені говорить моя совість.
— Слава Богу, — кричав через два роки Семен Жук, вбігаючи в хату, де сидів Андрій, і махаючи паперами, — нас поназначали: тебе — народним учителем, а мене сільським доктором.
— Куди? — запитав Андрій.
— Тебе — в Босівку, а мене — в Круті-Гори… Тебе — в їдну губернію, мене — в другу. Прощай, друже! Дай,
