помсти за знівечену долю, що колись владно запанувала над покривдженим… Якась сила шарпонула Свиридом. Але, глянувши на п'яного ворога, що, засипаючи, тільки тулубом лежав на суходолі, а ногами в воді, він з огидою відвернувся і сливе вибіг на стрімкий берег.
— Хай вода свята помститься за мою кривду!.. Хай вона забере тебе, — казав Свирид до себе, важко відсапуючи.
Він хотів бігти, але зупинився. Сливе над самим вухом його розтявся пронизуватий свист і, погрюкуючи та мигтячи осяяними вікнами, промчався потяг, перепиняючи Свиридові дорогу.
За цю хвилину в душі Свиридовій зчинилась боротьба. Його серце то ґвалтом намагалось помсти, то страхалось запропастити життя людське, статись причиною смерти людини. Боротьба та тяглась одну лиш хвилину; якесь почуття взяло, мабуть, гору, перемогло, бо Свирид вернувсь до Дунаю, де по коліна в воді лежав п'яний Лука, похропуючи носом. Свирид на превелику силу витяг із води Луку, хоч той вовтузився з ним та белькотав щось крізь сон; звів його й сливе поніс вулицею. Проходячи повз одну хату, Свирид затремтів увесь та мало не впустив Луки на землю: на порозі, осяяна світлом з хати, стояла якась молодиця й йому здалося, що то Марія. Свирид запровадив товариша до шинку. Лука наче опритомнів трохи, побачивши знайому обстанову. Він похитався трохи на нетвердих ногах, стукнув кулаком у стіл і гукнув на всю хату.
— Око «джіну» для його сиятельства пана матульняка!.. «Діграбе!» — і вилаявся поганою молдуванською лайкою.
Свирид вискочив з шинку, дуже зворушений пригодами, й подався назад — до тої хати, де на порозі бачив жінку. Жінка й досі стояла на тому ж місці. Свирид наблизився до неї, зазирнув їй в обличчя та й пізнав Марію.
— Маріє! — сказав він тремтячим голосом і нервово скинув шапку з голови.
Жінка жахнулась, підійшла до Свирида й пильно глянула на нього.
— Свириде!.. — прошепотіла вона, подаючись назад.
— Маріє… — І враз сильним рухом роздер він свою шапку надвоє й кинув її під ноги Марії.
