обачної обіцянки. Тут і компромітація, і втрата місця, і допити, і таке страхіття, що й малим дітям не сниться.
— Не поїду! — рішає він врешті. — Не поїду!
— Барин! — ускакує служебка. — Там принесено з крамниці такий вінок з срібла, що аж сяє на сонці…
— Дурна! — гримає на неї роздратований Макар Іванович і сідає за стіл.
— Що його зробити? — міркує він. — Напишу хіба, що несподівано заслаб і через те не можу їхати… Доведеться зо два дні не виходити на вулицю, посидіти в хаті, та що ж робити! Уже ж краще, ніж компромітація…
І Макар Іванович гладенькими фразами (звичайно, російськими) виливає на папері жаль, що несподівана слабість змушує його зректися великого обов'язку, ба й чести в ролі депутата виявити свій невтішний смуток над свіжою могилою українського письменника, і через те відсилає вінок у надії, що він дістанеться не в гірші руки…
Одно можна додати — Макар Іванович не збрехав: він справді заслаб… від страху.
Хо вступає в здоровезну кам'яницю, лізе, покректуючи, по ступанці високо, аж «під небо», і втискається в маленьку кімнату, в найтемніший закуток. В кімнаті — як в улику: гучний гомін молодих голосів бринить усіма тонами радости й смутку. То за столом, при світлі лямпи, зібралася в гурточок молодіж, щоб за тим розійтись ріжними шляхами, востаннє, може, поділитися враженнями пережитого та надіями на будучину.
Бачить Хо перед себе людей повних сили, енергії, віри, злучених з собою теплими, сливе братерськими відносинами. І не диво: усі вони грілися біля одного вогнища, кожен брав звідти світло й тепло. Огнище те — любов до країни своєї, до свого народу; світло — то ідея, що дала зміст життю, то свідомість своїх обов'язків; тепло — віра в перевагу добра над злом, правди над кривдою, світла над темрявою…
