Прийняв чумака вільний степ у своє недро… Безхмарне небо байдужно дивиться з високости, а буйний вітер шепотить про щось з величезними степовими будяками.
Чорніє здалеку свіжа могила, а над нею похилились білі берези, мов сестри-жалібниці над братовою могилою…
Еге, багато пригод знає чумацький отаман і не про одну виспівує йому, вимовляє голосна сопілка.
А валка посувається. Риплять вози, бряжчать ярма, хмара куряви купається в злотокривавому світлі заходячого сонця.
Пора вже й на нічліг стати.
Ой, ви хлопці, ви добрі молодці,
А де будемо ночувати? —
звертається до ватажан отаман.
Ой, ми будем, будем ночувати
В чистім полі, край байраку;
Недалеко від зеленого гаю
Будем вогонь розкладати, —
рішають чумаки.
Привернули.
Вечірньою прохолодою вітає байрак гостей… Гай осміхається до них останнім промінням заходячого сонця, що не встигло ще виплутатись з кучерявого верховіття дерев. Десь весело дзюрчить струмок, у скісному парусі сонця грає роєм мушва, якесь шепотіння, якісь вечірні лісові згуки долітають до чуткого вуха… Густі лози, високі комиші, укривши долину, чорніють таємничо, повиті сріблястим туманом. Смеркає… ба й ніч вже спустилась у долину з пітьмою, з вогкістю, з глибоким зоряним небом.
Порозпрягали чергові волів, розпустили по муравці на пашу. Стоять вози — насторч ярма, а межи возами під явором палає багаття, осяває всі листочки, усі гіллячки крислатої деревини. Розташувались круг вогню чумаки, ждуть вечері. Гомін стоїть у таборі, жарти з веселим реготом розлягаються по долині, безжурний настрій обгорнув веселе товариство…