— А рубатимуть.
— Усі?
— А всі…
Молдувани обурились. Хто має право рубати їх виноградники? Та вони на шматки розірвуть першого, що підніме сокиру над кущем. Як? Вони садили виноград, вони пазували садки свої, а хтось прийде і так, з доброго дива, почне нищити їхню працю? Яким правом!
— Закон!.. — уклонився, розставивши руки, пан писар, ще й очі заплющив, наче прохаючи вибачення, що існує на світі такий закон.
Закон! закон! Вони вже чули те слово. Як тільки яке здирство, як тільки кривда яка громаді — зараз: закон.
А хіба закон, насадив їм виноградники, що дає право нищити їх? Хіба закон працював на тих виноградниках до поту кривавого?.. Закон, він каже! А хіба ж на світі є такий закон, щоб відбирав хліб від їхніх дітей, робив їх жебраками!.. Ого! вони мають свій закон: забалакає він з рушниць до кожного, хто насмілиться хоч пальцем ткнути садки їхні! Тоді хай судять їх!..
Громада гула, як рій роздратованих шершнів, але пан писар вже не чув того гомону. З почуттям власної вищости, з виразом невимовного презирства до того темного хлопства, що так не личив його котячому видові, пан писар округлим рухом звернувсь плечима до громади і, кинувши останній погляд на свої нові галанці, вступив у канцелярію.
Замфір покинув розхвильовану громаду, не вияснивши собі гаразд очікуваного лиха. Злість душила його за горло, а прокльони, які посилав він усяким законам, що не дають бідним людям спокійно жити, не здіймали важкого каменя з серця, не зменшали злости.
А коли перелякана жінка стріла його неспокійним питаючим поглядом, він процідив крізь зуби:
— Не бійсь, нічого нам не буде. Я ще здолаю оборонити себе від напасти… — і глянув спід лоба на стару турецьку рушницю, що висіла на стіні край мисника.
