Сонце було на заході. Надворі болото, вітер, холод. У хату ввійшла якась баба з палицею і торбиною на плечах. Нещасні черевики, всі в рідкій грязі, вітром підшита свитина, літня китайчата хустка не дуже десь гріли, бо, ввійшовши в хату, тупцяла ногами, кректала:
— Пани, голубоньки!.. Пустіть мене переночувати!.. Так єм змерзла, так єм змерзла, що й … А-а-а!
— Та в нас, бабо, ніде переночувати, пекарня холодна, а у двох покоях — ми… в нас сім'я велика…
— Холодна, кажеш, пекарня?
— Холодна. Сядьте, бабо, під грубку та нагрійтеся, коли змерзли.
Баба поклала на скрині торбину, сіла під грубку й почала грітися, кректячи, ойкаючи й постогнуючи.
— А-а!.. так єм змерзла, так єм змерзла, що не можу й розігнутися. А живіт … так мене живіт болить, що ай!
Страшна була баба. Низенька, збіджена; голова маленька. На лівій щоці якась темносиня пляма. Але здорова: від самого виска аж до бороди. Лице земляне. Губи чорні, зморщені, ніби зібрані на шнурок. Уся її постать якось болісно вражала серце. Не чоловік це, здавалось, не звір, а щось такеє, чому й імення знайти трудно. Хіба послідок людського роду.
— Коли б це, Господи, вирватись з Вінниці. Щоб хоч куток теплий мати, хліба кавалок. А то бомбайся з торбою по людях… Оце йду на вакзал. Обіцяли мене взяти в Сороку… чи то місто таке є, чи то село… Та вже сьогодні не дійду. Змерзла-м дуже.