Тихович вискочив з каруци й, не обтріпуючи навіть пилу, спішно ввійшов у примарію. Тут його стрів примар, грубий череватий молдуван з апатичним обличчям, та наш знайомий — писар, котрий не мав уже на собі святних ясних галанців.
Тихович назвав себе.
— Мені припоручено, — додав він, — обдивитися лоєштські виноградники, щоб запевнитися, чи вільні вони від філоксери. Ви дістали моє оповіщення?
Примар апатично кліпнув очима, а писар, настовбурчивши вуси та вирячивши котячі очі, зігнувся так, що робив враження людини, в якої від страшного болю втягло назад живіт.
— А як же, відібрали… це про «філоксерію»? О! ви тут напевне знайдете її!.. — додав він з округлим рухом рук.
— Ви чому так думаєте? — звернувся до нього зацікавлений Тихович.
— Люди мруть, — таємничо пояснив писар. — І в повітрі… — Він не доказав, а тілько потягнув носом повітря, наче чув там присутність «філоксерії».
Тихович злегка осміхнувся.
— Мені треба знайти квартири, — звернувся він до примаря, — для робітників і для нас. За хати я платитиму. Тільки поспішіться, бо люди чекають на дорозі.
— Усе буде зроблено! — підхопив писар, висовуючись із хати задом та виробляючи дивні рухи ногами, на яких, на превеликий жаль пана писаря, сьогодні не брилювали вже нові ясні галанці.
Сотник та десятник як навіжені бігали по хатах, шукаючи квартир — і не могли ніде знайти.
Молдувани, дізнавшись, що приїхали ненависні їм «доктори», ні за що не хотіли пускати ворогів у хату.
Савченко з Рудиком сиділи на возі й, голодні та лихі, лаяли молдуван.
— Яка дикість! Який брак культури! — хвилювався Савченко. — Ти працюєш для їхнього добра, їхньої користи, а вони тебе у хату не пускають, варвари!..
— Відколи це ви, колего, почали добачати користь у нашій праці? Я щось раніше не помічав цього за вами. Може, то з голоду? — глузував Рудик.
