— А таки я голоден, коли хочете знати! — вибухнув Савченко. — Від самого раня нічого не їв, а тепер чекай на спеці, поки тебе пустять у хату! Нічого мовити — миле життя розвідача філоксерної комісії.
— Ех, шкода, — зітхнув Рудик. — Якби можна, забив би я оце парочку диких гусей та засмажив на маслі, знаєте, з яблуками.
— А-а! не дратуйте ж бо!..
— Або підстрелити, знаєте, зайця та спекти до бурячків у сметані.
— Тьфу! Мовчіть бо, бо слина котиться…
Тихович з ґанку прислухався до тої розмови, зморщивши чоло. Очевидячки, і його дратувала прикра ситуація.
Нарешті задиханий сотник оповістив, що квартири знайдено.
Обидві каруци рушили, й наші подорожні так-сяк розташувалися.
Коли за кілька хвилин робітник ніс із шинку карафку вина, молдувани кидали услід йому гнівливі погляди, вигукуючи з обуренням:
— Анцихристи! Бач, самі п'ють вино, їм воно нічого не вадить, а людям рубають виноградники, — бояться, бач, щоб люди не вмирали, бодай би ви самі виздихали, анцихристи!
В невеличкій, чепурній молдуванській хаті, де зупинились розвідачі, сичала на столі бензинка, а на ній шкварчала яєшня, яку митецьки вмів пряжити Савченко. Він сам, своєю власною кругленькою особою, стояв, зігнувшись над пательнею, і з утіхою ласуна, з поширеними ніздрями розкошував пахощами смачної страви.
Рудик витирав склянки на вино, різав хліб.
— І де той Тихович вештається? — бурчав імпровізований кухар. — Яєшня вже готова, а його десь носить…
— Принесло вже і, як бачу, в самий час! — обізвався Тихович на порозі. — Треба було поглянути, як там розташувались робітники.
Савченко загасив бензинку, тріумфально поставив на стіл яєшню і з вишуканими рухами, церемоніяльно запросив колег на обід.
