Розмова стихла; чутно було тільки, як працювали молоді щелепи та булькало вино при наливанню у склянки.
По заспокоєнню голоду Савченко сповнив склянки, закурив цигарку і звернувся до Тиховича.
— А тепер, коли «жолудкове питаннє», як кажуть галичани, залагоджено, мушу поділитися з вами сумним спостереженням, що наша хазяйка пеклом дише на нас. Мені, знаєте, треба було вмитися з дороги. Я й звернувся до хазяйки: «Де у вас вода?» — питаю її ввічливо так. — «У Пруті», — відказала мені дама. «Це ми знаємо, — кажу я, — а чи не можна б звідси трохи узяти?» — та й подався до діжчини. Ех, як не скочить моя мегера, як не вихопить діжку в мене сперед носа, як не забелькоче! «Фе, — кажу, — мадам, навіщо так хвилюватися? Це й на нерви шкідливо, і колір личка може зіпсуватися, хоч воно й так нагадує торішню мамалигу». І що ж, ви думаєте, відказала вона на таке dictum? Отож нічого не відказала, а тільки плюнула, так таки й плюнула на вічний сором прекрасній половині роду людського…
Рудик сміявся.
— Ну, цього факту хіба не запишете собі in libris amoris. Та хіба ж тільки хазяйка наша?! — додав він. — Всі вони, всі молдувани, дивляться на нас, як на ворогів своїх, у ложці води ладні втопити нас…
— І не дивниця, — обізвався Тихович. — Приїздять в село якісь люди, що не знають їхньої мови, через що не можуть порозумітися з ними, не питаючись ідуть на виноградники, рубають їх, палять… За що? на що? яким правом? Незвісно. Та й виясни ж такому молдуванові, темному, неосвіченому, що філоксера, той страшний шкідник винограду, може з часом знищити всі виноградники, хоч тепер не видко ще руйнуючої сили того маленького, а сильного ворога! Він не пійме віри. Виясни господареві, в якого зрубано виноградник, що це зроблено для загального добра, для забезпеки сусідніх виноградників від зарази! Чи ж він потішиться таким поясненням? Або обіцяй другим, що ми не пустимо на їх садки філоксери, коли від самого початку існування комісії аж досі не було ще прикладу, щоб удалося нам цілком очистити від філоксери виноградники в якомунебудь селі…
