— Амінь, — перехопив Савченко. — Я давно вже кажу, що наша праця, наша йолопська праця нікому непотрібна… На цю псевдо-боротьбу з філоксерою ми, мов у бочку Данаід, кидаємо гроші, силу, час…
— Вибачайте, — перебив його живо Тихович. — Ви не дали мені сказати, що дорогу до кращих результатів запиняє нам та ж сама темнота молдуван, бо, замість помагати нам у боротьбі, вони шкодять їй, причиняються до розповсюдження філоксери. Я не нехтую боротьби з філоксерою, а тільки вияснюю причину ворожнечі молдуван. Я вірю, що ще не пізно боротися з ворогом винограду, що ми змогли б ще локалізувати його, здушити, знищити і таким робом обрятувати басарабські виноградники. Нам тільки потрібні сили і кошти, великі кошти, щоб була змога обдивитися цілу Басарабію і таким побитом вияснити собі великість лиха, з яким ми провадимо боротьбу.
— Щасливий, хто вірить! А я таки думаю, що ми просто воду міряємо…
— Коли б я був одної з вами думки, я б зараз кинув службу, — вмішався Рудик.
— Фю-фю-фю! — засміявся Савченко. — Хіба я дурний кидати службу, коли мені за неї гроші платять! Знаєте приказку: дурний дає, розумний бере.
— На цю приказку я міг би вам дещо відповісти, але маєте щастя, що хочу спати, — сказав Рудик.
Він устав зза столу і простягся на лаві, сягнувши довгими ногами аж до протилежної стіни.
За його прикладом обляглись і Тихович з Савченком.
До вечора, коли повернули з поля молдувани, звістка про приїзд «докторів» облетіла ціле село. Молдувани купчились на вулицях. Скрізь помічалося роздратування, чути було лайку, прокльони. Діди правили щось про гріхи та останній час, молодші нахвалялися не пустити ворогів на виноградники, перестріляти з рушниць, розсудливі гамували запал. На вулиці колотилося, як у горшку колотиться. Замфір шкилював примаря, називаючи його хабарником за те, що пустив у село комісію. Але справа від цього не поправлялася, ба й не вияснялася; молдувани не знали довідне, що робитимуть з їхніми виноградниками, який завбільшки той камінь, що завис над їх
