головами. Серед моря самих дивоглядних поголосок, спліток, яких не шкодувала роздратована жінота, годі було оріентуватись.
— Ходім краще до докторів, — гукнув врешті Замфір, — та розпитаємося, чого їм треба від нас.
— Ходім, ходім! Це розумна рада! — згодилась громада, подаючись до Тиховичевої квартири.
Декілька молдуван вступило в хату.
— А чого вам треба, люди добрі? — звернувся до них по-московськи Тихович.
— Не розуміємо московської мови! Коли приїхав у наш край, хай говорить по-молдуванськи! — крикнув хтось з гурту.
Кров ударила Тиховичеві в обличчя. Йому стало соромно.
— Добре, я говоритиму по-молдуванськи, тільки не знаю, чи зрозумієте гаразд, бо я не дуже знаю вашу мову.
— Нічого, зрозуміємо…
— Так скажіть же мені насамперед, чого ви хочете від мене? — удруге поспитав Тихович.
— Ми хочемо знати, чого ви приїхали у наше село? — виступив Замфір.
— Мене прислано сюди обдивитися ваші виноградники і таким робом дізнатися, чи нема там філоксери.
— Філоксера? Що таке філоксера? Що це за вигадки? — гуділо в юрмі.
— Філоксера — це така рослинна воша, як от буває на кукурудзі, огірках, кропиві та других рослинах, тільки ще менша. Вона живе на виноградних корінцях, висисає з них сік, і через те кущ засихає.
— Цього ніхто з нас не бачив! У нас її немає! Старі люди скільки живуть, а такого не бачили. Не вірте, це він зуби нам замовляє. Це брехня! Нові податки хотять з нас витягти, от що! Знаємо їх! — хвилювались роздратовані попередніми поголосками молдувани.
— Я не кажу, що філоксера є на наших виноградниках, бо я ще не обдивлявся їх. А що старі люди не бачили її, як кажете, досі, так це тому, що лиш недавно завезено в Басарабію шкідника цього зза кордону на лозах виноградних, і він не встиг ще дуже розмножитися.
