А філоксера тим і небезпечна для винограду, що, розмножуючись страшенно хутко, переходить з куща на кущ, з садка в садок. Вона може причепитися з землею до сапи, якою підгортаєте кущі, до ніг худобі чи людині, яка проходить по зараженому місцю, і таким робом її легко рознести по всіх виноградниках. Опріч того, в кінці літа філоксері виростають крила, вона робиться мушкою, перелітає з садка в садок і кладе на кущах яйця. Тому то, як не запобігти лихові, незабаром настане такий час, що всі виноградники засохнуть.
— І що ж ви робите, скоро знайдете її? — поважно поспитав Замфір.
— А те, що з паршивою вівцею в отарі. Навіть більше: ми зрубуємо кущі, палимо їх, а коріння з філоксерою труємо отрутою в землі, забиваємо кущ і філоксеру і таким побитом не пускаємо її далі, на здорові виноградники.
В юрмі зчинився розрух.
— Чуєте? Вони рубають нам виноградники!
— Палять їх! Землю святу труять. Яким правом? Хіба вони дали нам виноградники, хіба вони працювали на них, горювали, як ми? Піклуються, бач, непрохані добродії, що виноградники сохнуть! Коли сохнуть, хай сохнуть — Божа воля, з Богом не сваритися… Ого! знаємо ми вас! Намножилося вас тих вчених, що не знають важкою працею хліб заробляти, та й вишукують якусь філоксеру, чи що, на наші голови! Шукають те, чого ніхто не бачив, про що ніхто не чув! Ні, щоб оце хтось прийшов на виноградник, зрубав його, спалив, знищив хліб святий — а-а! Скоріше їм голови постинають, ніж кущі виноградні! Не пустимо, не пустимо ворогів наших на виноградники! Хай нам роблять, що знають… А тепер розходьмося? «А каса! а каса»![1]
Збурена, зелектризована власними похвалками юрма не вгавала. З розпалених облич, з гнівливих поглядів, палких рухів помітно було роздратовання та завзяття.
— Не раджу, — обізвався блідий, зрушений Тихович, — не раджу вам цього робити, бо як не послухаєте моєї доброї ради, то послухаєте закону, який вас не помилує.
- ↑ Додому, додому!
