Закон! закон! Вони, як черепахи шкаралущею, захищаються тим законом, але молдуванський кулак дасть собі раду і з тою шкаралущею!
Вмить до стола прудкою ходою підійшов Замфір. Його обличчя було скривлене, очі палали диким вогнем. Він поклав руку на папери, що лежали на столі, і нахилився до Тиховича так, що той почув тепло від його лиця.
— «Домнулє» доктор, — сказав він, — коли ви добра людина, забирайте з собою свої закони та їдьте звідсіль мерщій, щоб ми про вас і не чули! — і з тими словами він почав згортати з стола папери на одну купу.
Тихович не знав уже, як покласти кінець тій прикрій сцені, коли враз почув, що в юрмі починає притихати, а серед нарізних покликів молдуван голос пана писаря бере гору над затихаючою бурею.
— І що ви робите, і що ви чините, голови нерозумні! Ех, ви! Правдиві «кап-ді-бой»! — гамував пан писар. — Сам цар, сам «імперат» прислав їх сюди, а вони колотнечу роблять, немов їм «закуції» московської забаглося!..
Замфір відступив від стола і в дверях стрівся з паном писарем, одягненим на цей раз у свої чудові ясні галанці.
Пан писар ще здалеку робив руками такі рухи, наче на мигах прохав вибачення за брак чемности у тої неосвіченої мужви.
Тихович сердешно подякував свому рятівникові.
За кілька хвилин молдувани розійшлися, а пан писар у вишуканих фразах оповістив Тиховичеві, що від недавнього часу помічає у вині «щось», що конче повинно бути філоксерою.
Пан писар, боячись за своє життя, ладен, навіть покинути вживання того шкідливого, зараженого хворобою трунку, скоро й «доктор» знайде його шкідливим…
А коли Тихович заспокоїв його, зраділий пан писар попрощався, лишаючи Тиховича на самоті з невеселими думками про недавноминулі пригоди.
