дошви у гас, щоб податись далі, але в ту ж хвилину Рудик кричить з другого кінця винограднику:
— Сюди гас! Філоксера!
Тихович біжить туди, чіпляючись одежею за лози та тички, що ще більше роздратовує його. Ось мотузочка від лупи зачепилась за тичку, прип'явши Тиховича до куща, а ось кущі сплелись стіною, не пускають його далі, наче благають не губити братів їх, повних ще життя і сили. Але Тихович нервовим рухом розриває лози і йде далі.
— Зараза ще молода, — показує йому Рудик рясний корінець, обліплений жовтими, як цитрина, бульбашками, з дрібною, як мак, філоксерою.
Показується, що філоксера розкидана по цілому винограднику, а зараза хоч молода, та сильна.
— До кого належить цей виноградник? — гукає на свого цигана Тихович.
Циган бачить, що тут щось діється, але що — не розуміє. З витріщеними очима, наляканий, біжить він на Тиховичів голос.
— Хто хазяїн цього виноградника? — питає вдруге Тихович.
— Замфір Нерон.
Занотувавши назвище хазяїна, Тихович каже циганові копати абиякий кущ — і перша лопата землі оголяє жовті, покриті філоксерою корінці. В другому кущі — єсть, в третьому — єсть… Рудик гукає — «філоксера», Савченко жадає гасу.
Скрізь, на просторі сливе десятини, філоксера заклала свою колонію, почала тиху, повільну, але руйнуючу працю — і не відає, що над нею стоїть істота, котра сильною рукою відбере життя мільярдам ворогів винограду… але докінчить заразом і їх руйнуючу місію, себто знищить і сам виноград.
Тихович стоїть посередині садка й оком досвідченого вояки озирає прийшле бойовище. Він вже забув на свою втому, на душне повітря, що пашить жаром, на порожній шлунок, що допоминається своїх прав. Цікаво б дізнатися, чи велику простору захопила філоксера, але вже пізно, вже на другу годину повернуло, а Савченко з Рудиком навіть задля такого незвичайного дня не мають хіті поступитися своїм апетитом.
