дається з боку на бік на призьбі… Треба бігти, Йон чекає. Але й бігти не можна, батько не спить ще, помітить…
Гашіца лягає знов, причаївшись сплючою. Солодка знемога обхоплює її тіло, сон так і липне до очей, але дівчина перемагає його, жадливо прислуховується до батькового дихання, що стає все рівнішим і рівнішим…
От тепер можна: батько поснув…
Гашіца потихеньку висовується спід рядна, обережно ступає босими ногами і никне врешті за причілковою стіною…
На винограднику тиша. Чорне, збурене море виноградних кущів хвилями збігає з гори в долину… Гашіца впірнула у те море й опинилася в знайомому закутку. Йона ще нема. Гашіца сідає під кущем і, обнявши коліна руками, наважується чекати парубка. Спід гіллястих кущів дихає на неї тепле повітря, насичене пахощами чорнозему.
Все — і це повітря, і покручені лози, і зів'яла трава — все це мимохіть нагадує їй щасливі хвилини її життя. От Йон обіймає її. От кленеться, що довіку кохатиме її… А тепер?.. Вона нині мусить сказа… О! щось іде… Це певне він… Ні, то хтось інший пройшов стежкою у село… Вона скаже йому, що вже годі відкладати сватання… годі дурити її… Здається, Йон іде… Чутно якийсь рух здалеку…
Гашіца висовує голову понад кущі й насторожується… Знов не він, коняка на горі пасеться, а нічна тиша підхоплює її важке ступання…
«Ах, Боже!.. Коли ж він прийде?.. Вже пізно… А їй конче, конче треба, щоб прийшов і довідався, що незабаром… Ай, сором, як вона це скаже?.. А треба, бо тоді він напевне відкинеться від Домніки та пришле старостів… Але чому він не йде?.. Невже не прийде?.. Що це — півні співають?..»
Гашіца витягла шию, прислухаючись.
Десь недалеко хриплим голосом, як відрубав, кукурікнув півень. За ним чистим і мелодійним голосом обізвався другий, а там — тишу сплячого села до решти сполохало безладне кукурікання півнів.
Дівчина сиділа, мов скаменіла.
