давався він з дивним запалом, а його фотографічний апарат, справді дорогий і гарний, був його гордощами. Перед очима в мене встала його хата, закидана ванночками, кліше, об'єктивами, фотографіями наклеєними і в рурках… Згадалась мені та гарячкова енергія, з якою він робив екскурсії з своїм апаратом, вишукував гарні краєвиди, типічні обличчя.
І от цей блискучий панич розлучився з безжурним порожнім життям, проміняв свою кар'єру на становище сільського крамаря! Що привело його до цього стану? Фантазія чи якісь нещасливі випадки загнали його у цю глушину? Я зацікавився.
Проминуло доброї півгодини, аж двері ванькірчика знов одчинилися й за селянами, що прощалися з хазяїном та про щось жваво гомоніли, з'явився Солонина.
— Вибачайте, що затримав вас… Ви куди їдете?
Я сказав.
— Знаєте що? — запропонував Солонина. — Вам певне обридло тіпатися на поштовій тарадайці, а ночувати таки доведеться денебудь. Відправте свою пошту, та й підночуйте в мене. Я такий радий вас бачити…
Я згодився.
Ми увійшли до ванькірчика, бідно вмебльованого двома тапчанами сільської роботи, ослончиками і великим столом, один кінець якого служив для писання, а другий призначався для всяких хазяйських потреб.
В кутку під стіною лежала купа нових книжок, зв'язаних шпагатом. Дякуючи педантичній охайності, хата здавалась веселим затишним закутком.
Поки Солонина вештався по хаті, лагодячи до чаю, я уважно придивлявся до нього. Рішуче не можна було в цій бідно, хоч чисто зодягненій людині признати колишнього салонового панича. Почать з того, що замість ситого задоволення і напускної пихи на обличчі осів новий вираз — поваги і зваги. Сірі очі запали глибше, світились мислю. Він запустив бороду, а крізь розщебнену сорочку виглядали волохаті груди.
Я бачив в одчинене вікно, як він з відром побіг до криниці, а за хвилину порався вже в сінях, роздмухуючи самовар та тарабанячи бляшаним комінком.
Вскочивши по щонебудь до хати, він перепрошав мене:
