— Вибачайте, що лишаю вас на самоті… У мене слуг немає — я все сам.
— Що з вами, Солонина? Я вас не пізнаю.
— Хіба? А й справді я вже не той став! — осміхавсь він та знов біг у сіни.
За кілька хвилин самовар вже пихкав на столі, а мій хазяїн, запевняючи, що дуже радий нашій стрічі, присував мені склянку чаю.
— Ви дуже змінились з того часу, як я вас бачив востаннє, — почав я. — Я щось і апарату вашого не бачу.
— Ви пам'ятаєте той апарат? — радісно скрикнув він, і вогник блиснув йому в оці, але зараз погас. — Гарна була машина… Отож той апарат і ставсь почасти причиною зміни в моєму житті…
Солонина енергічно замішав чай, сьорбнув кілька разів і одсунув од себе склянку.
— Ви дивуєтесь?.. А воно так дійсно було, — от я вам зараз оповім… Ви певне пам'ятаєте мою пристрасть до фотографічних екскурсій? От і добре, пам'ятаєте, значить… Так ото одного разу довелось мені проїздити через невелике «руснацьке» село. Вже саме село страх сподобалось мені — в садках, над струмком, з похиленими халупками перших осадчих, утікачів од панщини, з заможнішими дімками нащадків, що, оточивши халупки, розлізлись з балки по горах. Словом, жива історія зросту села. А до того й народ гарний, типічний: парубки, як молоді дубчаки, пишні й горді — йдуть повз пана й шапки не здіймають; дівчата — стрункі, як дикі кози; діди кремезні, загудзовані; молодиці — хоч води напийся… От сюди б забратися з апаратом! Привернув я до «громадської хати»[1], викликав старосту, хвалю йому народ.
— Нічого, — каже, — гарна гуцулія…
— Як гуцулія?
— Та то руснаки з других сел так дражнять нас, тим що діди наші повтікали од панів десь з Буковини, чи що… «Гуцулія п'яна не знає робити — іно їсти, пити та в корчмі сидіти» — приспівують нам гицлі.
- ↑ В Басарабії в кожному селі є громадська хата для приїжджих урядовців.
