Я сказав старості, що незабаром приїду до них з такою машинкою, що нею патрети здіймають, та й подавсь собі… За два тижні по тому запрохав я ще одного аматора фотографії, поклав на бричку апарат і гайда до гуцулії в гостину…
Була неділя. Днина видалась чудова, тиха, тепла, яка буває лиш у маю. Коли ми під'їздили до села, і я з гори глянув на різнобарвну юрму, якою захряс майдан коло корчми, серце моє — серце завзятого фотографа — жвавіше затріпалось у грудях. Наш візник-молдуван зикнув на коні й пустив їх з гори щодуху. Ми вскочили в село з розгону, серед гуркотні коліс та куряви промчались проз музики, проз корчму і стали під вербами край дороги. Вийняв я з брички апарат, поставив на приладжений товаришем триніжок і тільки нап'явся чорним сукном, аби навести на танцююче коло об'єктив, як серед танцюючих зробивсь якийсь рух, якийсь ґвалт; дівчата кинули парубків, збились укупу, а відтак з страшним криком урозтіч… Ми бачили, як вони скакали через плоти, з якимсь диким жахом неслися через городи по грядках, вибігали за село на лани і там никли поміж високою кукурудзою… Музики раптом увірвали.
Парубки під корчмою глухо гомоніли… Ми нічого не розуміли. Ми лиш бачили, що юрма сунеться в наш бік. Насамперед обступили нас баби. Вони мовчали, але в їх поглядах, звернених на нас, було стільки злости, стільки ненависти, що нам аж ніяково зробилось.
— Що таке сталося? чого дівчата повтікали? — поспитав я.
— Га! хіба я не казала! — прискочила до нас одна баба і вдарила кулаком об кулак. — Хіба ж я не казала вам, матінки мої! Приїхали від чорного царя, бодай би ся стік оден з другим, щоб запроторити в неволю наших дівчат, та ще ся питає, чого дівчата повтікали… А все зле та немудре на вашу голову!..
Бабі не дали скінчити. Її слова були тою краплиною, що перевершає повний ущерть келех. Жінота загула, як злива, як рій роздратованих шершнів. Зчинився врешті ґвалт, на тлі якого чутно було, з одного боку, плач, з другого — лайки й прокльони. Тут же за нами сиділа долі якась розчіпчена жінка і хлипала:
