— Два тижні, кумоньки мої, голосить моя Домаха… щодня, щодня… Цить, дурна, кажу їй, а вна: «повішуся, утоплюся, каже! Вже май[1] лучче мені не животіти, як під чорного царя йти»… Цить, дурна, кажу їй, а вна…
— Ти чого став, як свиня перед гарбузом? — гукала друга на чоловіка. — Чом не возьмеш ломаку та не потрощиш їм тоту машину, що вони нею людей калічуть! Чи й ти під чорного царя схотів?..
Що за чортовиння?.. Чорний цар… машина, що людей калічить… Нічого не розумію, хоч забий. Виловлюючи однак з несказаного ґвалту окремі слова, я якось вияснив собі, хоч не зовсім добре, що про нас, може, дякуючи неясній звістці про наш приїзд од старости, склалась легенда; нас приймають за послів од якогось чорного царя, що припоручив нам «вибити патрети» з дівчат, а по тому приїдуть другі й половлять тих, що до вподоби чорному цареві. Друга версія твердила, що ми анцихристи і машиною калічимо людей… Злість мене просто взяла. Почав я поясняти бабам, по що я приїхав і що то за машина, але де там! Не ймуть віри, все своє плещуть, ще більший шарварок ізняли…
— Тьфу на вас, дурні баби! — кажу врешті. — Може, ваші чоловіки розумніші. — Та за свій апарат, та до чоловіків. Але тільки мій триногий друг зробив зо мною кілька ступенів у сторону чоловіків, що мовчки стояли осторонь, — гей, як не шарахне від нього моя «Гуцулія», немов од чорта…
Що тут діяти в світі Божому? Вже я й об'єктив здіймав, і апарат розбирав, показував, що він не стріляє, як запевняли баби, — ніщо не помогло. Ніхто навіть не підходив ближче: усі з острахом, з неймовірою стежили за кожним моїм рухом, боячись якоїсь несподіванки. А баби все під'юджують, все наштирують:
— Ото нам батьки! Ото нам парубки красні! Коби їм сперед носа вхопили дочок і дівчат — вони б лиш дивились, роззявивши рота, на тото…
Чоловіки спершу лиш неприязно позирали на нас, та
- ↑ Руснаки перейняли від молдуван, між іншим, слово „май“ — більше і радо вживають його для порівнюючого ступеня.
