зважила на руці важку косу і, з захватом поцмокуючи, промовила:
— Карош… карос урус… — Ті сміялись і не боронились.
Цілком осмілена, Емене просто накинулась на гостей; вона гладила їм руки, лице й волосся, зазирала в очі, плескала по плечах, тулила до себе, розглядала й обмацувала кожну дрібницю їх туалета. Поцмокуючи та похитуючи головою, вона приязно й прудко белькотала щось незрозумілою їм мовою. Стара татарка теж не одставала од дочки й незабаром європейки опинились немов у неволі у диких: вони почали уже боятися, коли не за цілість боків, то за одежу. Не випускаючи їх з рук, татарки назносили їм усяких ласощів, частували їх кислим молоком з брудної посудини, свіжим інжиром та смаженими на овечім лою коржиками…
— Кушай, урус… кушай! — припрошували вони й заглядали їм у рот.
Коли гості відійшли, Емене ще довго дивилась услід сміливим жінкам, що самі, без провідника-мужчини, прийшли знад моря і тепер повертають назад, ні перед ким не ховаючи свого гарного обличчя.
І знов Емене сама, і знов їй нудно. Вона никає по подвір'ю, без цілі забігає в хату, скрізь шукає розваги або якого діла. Та діла нема, а для розваги у татарської дівчини один лиш ресурс: строї. На тому і скінчилося. Емене розчесала й заплела дрібушками свої червоні, як поломінь, фарбовані коси, накинула на себе новий халат з дивними арабесками й підперезалася косинкою так, що яскраво розмальований кінець її закривав її фігуру, відповідно етикетові, ззаду нижче стану. По тому вона начепила на шию своє багатство — рясне намисто з золотих дукачів, а на голову накинула маленький червоний фез, густо зашитий монетами. Легка чадра на плечі і червоні капці доповняли її туалету. Лишалося ще нарум'янити лице та звести докупи фарбою дуги брів. Коли вона була готова, то виглядала, як індійський божок, і була дуже задоволена з себе.
Та на подвір'ї, куди вона повагом вийшла, нікому було милуватись красунею. Бідна дівчина зітхнула.
День уже гас. Бліде втомлене море ліниво хлюпало
