в берег. Кам'яні шпилі Яйли рожевіли на небі, синій морок ховався по розпадинах скель, а ліси по схилу гір чорніли немов спалені.
Емене глянула догори на село. Притулене до горба, воно виглядало, як величезний сцільник, поставлений сторч. Ряди небілених хат з пласкими земляними покрівлями стояли один над другим так, що покрівля одного дому служила подвір'ям для другого. Серед ліса колонок, якими були підперті піддашшя, чорніли двері й вікна, немов входи до печер, а разом все те нагадувало нори річних ластівок на крутому березі річки. По пласких покрівлях сиділа купками жінота та, мов різнобарвні квітки, закрашала святними строями сіре тло голого села. Стара генуезька башта, облуплена й погризена зубом часу, стоячи оддалік, грізно позирала з високости на татарське муравлисько, що ворушилось у її стін.
Емене нагледіла врешті, кого їй треба.
— Фатьме-ее! — вереснула вона тонким, проймаючим голосом.
— Емене-ее! — почулася од села така ж писклива відповідь.
Емене жваво вхопила мідний кухоль і подалася до «чішме» — по воду.
Вона бігла вгору, поляпуючи капцями по каменистій дорозі — струнка і зручна, як молода кізочка — і чула передсмак усіх дрібних спліток дріб'язного життя татарської жінки, з якими чекала на неї біля «чішме» подруга. Однак на шосе вона мусила зупинитись: знайома їй кавалькада чвалом проскочила повз неї — попереду жінки, а за ними красунь Септар, рівний, як кілок, з випнутими золотими грудьми, з нахабним, певним у собі поглядом.
Кавалькада давно вже промчалась, а Емене усе стояла на місці та дивилась услід їй, немов чекала, чи не вернеться її щастя, що зникає сперед очей, та чи не візьме її з собою у ширший, вільніший світ, ніж загратована жіноча половина в батьковій оселі? «Кєпек!» — пригадалось їй згірдне батькове слово і повна ненависти постать хаджі.
Серце в неї упало, сльози закрутились в очах…
