— Ти кажеш, чоловіче мудрий: виселяйтеся звідси… А скажи нам, чого це від вас, з Туреччини, тісниться до нас така сила обдертого робучого люду та відіймає від нас зарібки? Чого вони йдуть сюди, коли там добре? А ти нас кличеш туди… Гляди, чи стежкою правди слова твої ходять?.. Ти кажеш — гяур, невірний, а у нас — багатий гяур більш важить, ніж двоє праведних… Гяур жиє і нам дає жити. У нас так: на Яйлу ходив — гроші заробив, по морю поплив — гроші заробив, гяура возив — знов гроші взяв… От і нині я маю п'ятнадцять рублів, — і Септар брязнув у кишені монетою, — а що ти нам даси в Туреччині, де нема гяурів?..
І випнувши свої гаптовані золотом груди, він з нахабністю видивився на збентеженого софту, чекаючи на відповідь. Правовірні аж цмокнули. Правда, суща правда! Він як вийняв їм з уст ті слова, які вони могли б сказати в відповідь софті.
Тільки хаджі-Бекірове серце спахнуло гнівом праведним і, мечучи блискавки з очей, він гримнув на Септара:
— Мовчи ти, поганий наймите гяурів!
Та Септар не змовчав.
— Ей, старий, я знаю — тебе заздрощі хапають на мої зарібки, яких ти через власну запеклість не маєш…
Ах, це була правда, глибоко, старанно затаєна правда, — і хаджі не витримав. Забуваючи на свою повагу й гідність хаджі, він схопився з місця і все своє обурення виплюнув у лице Септарові:
— Кєпек! асма кєпек! (псе! скажений псе!)
Очі в провідника наллялися кров'ю і вилізли наверх, як у барана. Здавалось, діло скінчиться погано, але Септар переміг себе.
— Ей, старий! пильнуй своєї бороди, коли присвятив її! — погрозив він хаджі і, круто обернувшись, відійшов, насвистуючи до танцю.
Софта отетерів. Чорні очі його стали круглими й великими, в них малювався жах. Він чекав, що зараз розступиться земля й поглине зухвалого Септара, або грішник знайде собі могилу під руїнами башти, по каменю розібраної обуреним народом. Але все було по-давньому: земля не розступалась, башта стояла на місці й навіть правовірні сиділи спокійно, немов нічого не сталося, не-
