перевернула сіль, кинулась її збирати й, до останку засоромившись, притьмом вибігла з кімнати.
Дядько мовчав, мовчав, а далі, моргнувши одним оком до тітки, зареготав на всю хату:
— Оце, Манюню, що то значить молодий хлопець… Як зобачила дівчина, то як муха на окропі скрутилася… І сіль розсипала, і страву мало не вилляла, і почервоніла. Але як глянула на його вишивану сорочку, то вже й годі.
— Та й у вас, — кажу, — вишивана сорочка; чом же від неї не дуріють дівки?..
— Еге! Минулося моє! Що моя сорочка? Усе їдно, що муштарда по обіді. От дай ти мені літ за сорок назад, тоді я молодець… А тепер в яку гарну не вбери — ніхто й не примітить.
Славний обід у тітки. Простий: борщ з сметаною, вареники з сиром до сметани, чи галушки, але такий смачний, що як згадаєш, то й слину ковтнеш. Як прийду в Зарванці, то такого наїм, що аж дивуюся.
Оце по обіді закурюємо цигарки. Дядько звик робити дві цигарки; як тільки робить собі, не забува й за тітку. Часом тітка запалить перше свою й до половини викурить, а дядько тількищо нагадається смоктати і прикладає до вогню тітчиної папіроси, щоб запалити. Тоді тітка бере в дядька його цигарку, запалить, складе рівненько запаленими кінцями, а нерівні кінці сховає в руці. «Ну, вгадай, котра твоя?» — питає дядька. Дядько наморщить лоба, міркує, то ту хоче взяти, то другу, все б то бажаючи витягти довшу, тобто свою. Тітка стисне губи, поведе часом неспокійно бровами, як рука дядькова наблизиться до довшої цигарки. Усміх, котрий перед тим розтягнув зморшки на лиці, так і застиг на обличчі… Тільки лукаві очі бігають за кожним поруханням дядькових рук. Нарешті дядько відважився, вхопив і витяг коротшу папіросу. Веселий, ніби дитячий, сміх розтулив тітчині вуста й розлягся по хаті разом з дядьковим сміхом.
— Отак вона завше зо мною робить, — скаржиться мені дядько. — Ах, ти моя старенька! моя поганенька, моя малесенька, моя ціпонька, моя милесенька! Що я буду без тебе робити в світі Божому, як ти помреш?.. — лащиться дядько до тітки, тріпаючи її по щоці рукою.
