лась у дорогу. І хоч вона далеко була вже од місця пригоди, а все ж ця гидка історія гнітила її, як сонна мара, і мутила і підіймала в серці злість. Це вже вдруге на протязі своєї тринадцятилітньої служби вона мусить через непорозуміння з попом міняти школу — і хто знає, що чекає її на новому місці, де певне — ох, Боже! — є піп і попадя.
Але те, що так трусило і так кололо під грудьми, не давало снуватися гірким думкам.
Край дороги, якою котився віз, лежав білий пісок і пеленою закривав далеку смугу чорного бору. Чепурні берези маяли на вітрі, як русалки, зеленими косами. Кострубаті й присадкуваті верби з обох боків дороги міцно чіплялися оголеним корінням за землю, немов хижий птах загнав пазурі у здобич. Було, не вважаючи на травень, душно, як улітку. По гарячому небові повзли довгі й білі, як павутиння, хмарки, а на заході вставало щось грізне і росло й сварилось далеким гуркотом. Раіса усе поглядала туди, з тривогою думаючи, чи втечуть вони од грози, при одній згадці про яку вона холола і здригалась. Візник, в одповідь на її прохання, цмокав на шкапу і бив її пужалном по сухих ребрах, та це помагало небагато.
В'їхали в лісок. Тут було затишно і пахло смолою. На тлі ярозеленої молодої березини гаптувались чорні гілки соснини, а там, де березина витісняла сосну та пропускала паруси сонця, все, здавалось, залите було зеленим бенгальським вогнем. Над дорогою часом попадалась вся в цвіту дика груша або кущ черемухи з медовим духом білих делікатних китиць.
За лісом широкі поля поволі й лагідно спускалися вниз, і віз усе котився вузькою, нев'їждженою дорогою, що бігла кривулькою поміж озиминою до села.
Та ось і село. Серед низькодолу й мочарів стояло воно, прикривши свої убогі оселі вітами крислатих верб. Здалеку здавалося, що то не хати, а стіжки зчорнілої й гнилої соломи ховаються під вербами.
Візок котився вулицею, а Раіса цікаво роздивлялась на обидва боки. Хати здебільшого були старі, чорні, з чорними ж, порослими мохом стріхами. По дворах стояли багна й зеленасті калюжі. Вулиця теж блищала баю-
