поторсав двері, постояв трохи і, обійшовши школу, застав Раісу під стіною.
Обоє змішалися.
Він зняв бриля і рум'янець збентеження поповз йому аж на лисину.
Вона, зігнута і бліда, стріла його переляканими і сердитими очима.
Він прийшов познайомитися. Він знав, що вона приїхала, і в неділю виглядав її в церкві, але вона не одвідала дому Божого… Вона тут людина нова, нікого не знає, і, коли трапиться якась потреба, він просить звернутися до нього, свого найближчого сусіда. Бо хоч вона земська вчителька, та він думає, що церква і школа мусять іти поруч.
Він не помітив лихого вогнику в Раісиних очах, якими вона метнула в нього при останніх словах, і вів далі:
— Я й моя мати будемо дуже раді, коли ви нас одвідаєте… Скоро приїде на вакації моя дочка Тася… вам буде веселіше…
Раісу мучило одно питання: чи покликати попа у хату? Те, що вона була «з духовних» — прищепило їй певну повагу до людей не з світського стану, але спеціальна нехіть до гостя перемогла.
Цур йому! — рішила Раіса і слухала далі. Гостю докучило стояти. Шукаючи очима, де б сісти, він тихо поніс свою загорнену у білий підрясник, скоріш жіночу, ніж чоловічу, постать до садової лавки.
Раіса теж сіла з краєчку.
Отець Василь за півгодини, які просидів на лавці у шкільному садку, встиг пожалітися на свою п'яну, ліниву і не дбаючу про церкву парафію, розпитати у Раіси, хто вона й звідки, і навіть злегка докорити покійній вчительці, що не вміла защепити молодому поколінню духу покори…
Раіса неохоче й коротко одповідала свому гостеві, але о. Василь благодушно не помічав того. Прощаючись, він ще раз запросив Раісу в гостину.
Раіса ускочила в хату. Щоки в неї горіли, в грудях тріпалося прикре почуття несповненого обов'язку… «Треба було покликати до хати… перший раз прийшов… Та
