Був то молодий, безвусий парубок, міцно збудований, у високій сивій кучмі, короткій чугаїнці і з довгим ціпком. Остапові було чудно, що парубок немов осміхався, але коли той наблизився і привітався до нього, Остап з несподіванки скрикнув:
— Соломіє!.. Чи ти здуріла?
— Може й здуріла, — сміялась Соломія.
— Пек тобі, маро!.. Чистий парубок… Куди ти й по що?
— За Дунай, у Січ з тобою… Приймаєш товариша, чи не приймаєш?
— Чи ти знавісніла, молодице, чи тебе нині жарт узявся?..
— Які там жарти!.. Скоро ти пішов, я як стала на човні, так і задубіла. Холодна-холодна, мов завмерла! Далі прокинулась і чую, що все мені противне, все гидке: і чоловік, і панщина, і життя моє безщасне… Пропадай воно все пропадом… Піду я світ-заочі… Вже ж за тобою хоч серцеві легше буде… Та чим дужч додому, за торбину — вкинула що треба на дорогу… Тільки, думаю, пан ловитиме нас. Але й я не дурна. Дідька з'їсть, що спіймає. Метнулась до комори — чоловіка нема дома, повіз паню в гості; зняла з жердки сорочку й штани. Тоді спідницю з себе, штани на ноги, накинула на плечі чугаїнку, а на голову шапку — і козак козаком… Шукай тепер, пане, парубка з молодицею… ніхто не бачив, лиш двох парубків стрічали… Що ж мені з тим, що скинула, діяти? Покинути боюся, догадаються ще… Взяла своє під пахву, побігла до ставка, прив'язала камінь і шубовсть у воду… Вічная пам'ять. А тоді селом, та на шлях, та біжу-біжу, щоб догнати. Ху, як ухекалась… Що ж, приймаєш парубка у товариші, чи ні?
— А що ж я робитиму з тобою у Січі, гей!..
Оце сказав! Звісно, вона не піде до Січі у братчики. Та й навіщо, коли навкруги Січі скрізь слободи, а в тих слободах живуть наші люди з жінками, з дітьми. Турок дає землю — займай, скільки твоя сила. Вона про це довідне знає од людей. Вони оселяться в слободі, вона хазяйнуватиме, а він з Січі наїздитиме додому, а то й зовсім облишиться на господарстві… А тим часом у дорозі вона хустя випере йому, догляне, голову змиє. При своїй
