Звідти глянуло на неї свіже, повне обличчя з карими очима, що так виразно біліло при картатому очіпку й пасмах чорного волосся, що під час сну повисмикувалось спід очіпка.
— Тепер глянь на свої ноги.
Соломія глянула і враз залилася дзвінким сміхом.
— Ха-ха-ха! — не вгавав Остап, — голова молодицина, а ноги парубочі…
Вони реготались, мов діти: вона — тонко і дзвінко, як молода дівчина, він — грубше, передчасним баском двадцятилітнього парубка.
— Що ж воно буде? — спитав перегодом Остап. — Та ж, як хто підгледить твій очіпок, не мине нас халепа.
— А ось що буде! — рішуче промовила Соломія і з цими словами здерла з голови очіпок. Чорні буйні коси впали їй на плечі і вкрили їх нижче пояса. — На, ріж…
— Що ти кажеш? — жахнувся Остап.
— Ріж, кажу…
— І тобі не жаль, Соломіє?
— Ані крихти… Ріж! — уперто намагалась молодиця й сіла долі.
— Та в мене ножиць чортма.
— Ріж ножем…
Остап стояв, вагаючись, але, бачачи молодицину упертість, вийняв ніж, поточив його об камінь і почав обтинати кружка Соломіїне волосся.
Довгі пасма чорних кіс, мов мертві гадюки, тихо зсувались по плечах додолу й лягали на землі дивними покосами.
Однак Соломія дурила себе, запевняючи, що їй не жаль кіс. Як тільки ніж шурнув по волоссю й до ніг Соломіїних впало перше пасмо кіс, вона почула якийсь біль у грудях, щось стисло за серце й на очі набігли сльози.
Робота була скінчена. Остап одступивсь од Соломії, щоб здалека краще придивитись до своєї роботи, а Соломія, мовчазна й замислена, сиділа долі серед обтятого волосся і вдивлялась кудись у просторінь.
Заходяче сонце червоним світлом осявало цю картину: його, стрункого й міцного, з чорними очима, орлячим носом і темним молодим усом на засмаленому обличчю,
