Проти нього стояв не пес, а вовк. Великий, сірий, забовтаний, з гарячими й голодними очима. Він насторожив вуха й простяг до Остапа морду, міркуючи, чи безпечно йому нападати, чи ні. Остап лежав безборонний і дививсь на вовка. Він добре бачив трохи кривий, глибокий і заслинений рот вовка, закрутки шерсти на його грудях і міцні замочені лапи.
Звір стояв нерухомо, врешті переставив одну лапу, далі другу і трошки присунувсь до Остапа.
Остап зачерпнув пригоршнею води і бризнув на вовка. Бризки долетіли до його морди, кілька з них впало на неї. Вовк вискалив зуби й осів на задні лапи, але не одходив.
Остап знов покропив його водою. Вовк клацнув зубами і блимнув очима. Він був невдоволений. Посидівши трохи й не зводячи очей з Остапа, він раптом витяг шию, подавсь наперед і так жалібно завив, що Остапові аж мороз пішов поза шкуру. Вив він довго, на кілька нот, з великим смаком, з заплющеними очима. Врешті замовк, посидів трохи і наблизивсь до Остапа. Єдиним оружжям Остаповим була вода, і він од часу до часу обливав нею вовка, не допускаючи до себе. Вовк врешті скучив. Він кілька раз сердито, з запеклістю клацнув на Остапа зубами, крутнувсь і щез у комишах.
По цих одвідинах Остап почав думати про смерть. Прийшла пора вмирати.
Чи живого, чи мертвого, а таки з'їсть вовк або сточать черваки у цих нетрях. Чи не однаково?
Остапові згадавсь котигорошок. «Хіба я боюсь смерті? — чув він його цапиний голос. — Зроду-звіку… Пошли, Господи, хоч зараз. Раз вмирати — не двічі… Умер — і край, більш не встанеш»…
Остап теж не боявся смерти. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію. Дідуся він бачив, той приходив до нього, а Соломії як нема, так нема… Десь заблудилась у плавнях або вовки роздерли її. І Остапові стало жалко Соломію, страх як жалко. Вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не пожалувала кіс своїх задля нього; вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш. І саме тепер, коли вони здобули собі волю і мали в щасті й радості почати
