нове життя, приходить погибель і, як щенят у річці, топить їх обох… Топить, топить, топить… — співають йому відхідну комиші з правого боку, — погибель, гибель, гибель… — підхоплює ліве крило.
Остап лежить довго, без кінця. Осінній день сунеться поволі, сіре небо цідить бліде світло.
Остапові нудно. Він має таке враження, наче чекає перевозу… Ось-ось має переправитись… ось-ось переправиться… і не може, щось не пускає… «Тихо будьте, люди, не хапайтеся»… — шепче дід Овсій, і палають на небі вогні. Вогні палають, розростаються, од них іде тепло і зогріває Остапа, розпалює йому кров. Гаряча хвиля б'є до серця, в голові прояснюється. Він не хоче вмирати. Він хоче жити. Світ такий красний… Остап ще молодий, він не жив ще, не зазнав усього… Йому ще хочеться глянути на сонце, побачити світ Божий, людей, обняти Соломію… Він ще живий, він не лежатиме тут колодою, не ждатиме, аж прийде смерть…
Остап зсувається з свого ложа і повзе.
Йому боляче. Ну, та нічого, терпи, козаче… Він буде плазувати, чіплятиметься не тільки руками й ногами, а й зубами навіть, а таки вилізе з цих мочарів.
Остап повзе. Йому трудно, кожну купину доводиться брати з бою, в грудях коле й спирає дух, ноги важкі, як колодки. Він спочиває, омліває часом, прокидається і знов повзе на дні комишового моря. До серця б'є гаряча хвиля; дика, непереможна згага життя палить всередині, сповнює усю його істоту…
Раптом він чує над собою:
— Остапе! Остапе! це ти? живий?
Він знає, чий то голос: то вірна його жінка, то Соломія злинула з неба, щоб узяти його до себе.
— То я, то я, серце моє… — обзивається він до неї й чує, як вона зводить його, бере на руки, як малу дитину, і вони летять обоє у високості, ген-ген до зоряного неба… Йому так радісно, так добре…
