Остап? Може, вона помилилась і попала не на ту хату? Соломія вискочила надвір. Ні, та сама хата, он і розколина на стіні, і ті ж верби, і коза… Може, Остап вийшов з хати та підпер двері?
Соломія гукнула Остапа.
Ніхто не обізвався. Та чого ж в хаті такий нелад, все перекинуто, лежить жужмом… Де ж слабий Гіца? Він не міг рушитися, як вона виходила з дому, ледве дихав. Що ж сталося?
Соломія оббігла навкруги хату, заглянула в повітку — коня й воза нема. Вона побігла до других хат, заглянула в повибивані вікна — нікого й нічого. Ноги в неї тремтіли. Все тіло тремтіло. Тривога душила груди й горло. Де Остап?
— Оце але! — дивувався Іван, бігав за Соломією, чудно витріщав на неї очі та докучав усякими дурними радами.
— Куди його поділи? — питала сама в себе молодиця, дивлячись на Івана і не бачачи його. Вона нічого не могла зрозуміти: думки й гадки скакали у неї в голові й розкочувались, як намисто.
— Га! хто ж його знає! Ходім у конак, — радив Іван, — так і так, розкажемо, був чоловік та пропав… Побачите, вони вже знайдуть його…
Соломія ладна була за щонебудь учепитися, аби напасти на Остапові сліди. Та й нічого іншого не лишалося, як послухати Йванової ради. Для певности вона ще раз обдивилася кожен закамарок у хаті, гукнула кілька разів Остапа у плавнях. Іван допомагав їй своїм пискливим голоском. Все було надаремно. Тоді вони чимдуж поспішили назад у Галац, бо вже почало смеркати.
Ніч стояла надворі, коли вони добились до конаку. Тут їм довелось чекати, бо старший пішов до мечету і довго не вертався, а турецькі жовніри не розуміли їх. Врешті їх покликано. Товстий, добродушний турок з горбатим носом та з чорними блискучими вусами на свіжому виду спокійно вислухав їх через драгомана. Він перекинувся кількома словами з другим турком і знов через драгомана спокійно вів річ:
— Нема чого шукати далеко, він тут, у нас, у доброму сховку. Попалась пташка. Давно вже наставляли сіль-
