це на горобців, та ось піймалися. Ціле гніздо накрили. Чужу душу послали у рай, а самі опинилися у пеклі. Скажи нам, молодице, коли твій чоловік дістав кульку між ребра? Адже не тоді, як Гіца, мабуть, при другій оказії, бо рана гоїться вже. Од москаля, кажеш, на перевозі… я так і знав, що він рус, втікач… От ми й одішлемо його назад, у нас і своїх шибеників доволі, хай там погладять його по спині… І не прохай, і не благай, нічого не поможу. Ну, чого стоїш? Айда!..
— А ти що за один? — помітив турок Івана, — теж, видно, з циганського табору?
— Я… я нічого… я так… Оце вигадали — я тут служу у градінаря, Тодоракі прозивається — хіба не знаєте?.. Оце але!..
Соломія аж похолола, коли почула про таку напасть на Остапа. Вона з обуренням відкидала ті обвинувачення, розповідала всю свою історію, благала, мало не плакала. Турок не схотів слухати, обернувся й забалакав з іншим. Драгоман замахав на неї руками й мало не випхав за двері.
Вона вийшла з конаку.
Що було робити, де шукати рятунку?
Вони мовчки йшли темною вулицею незнайомого города.
Перед ними висів туман, а в йому виразно виднілись лиш жовті, мокрі гілячки дерев, осяяні вікнами з верхніх поверхів кам'яниць. Прохожі стрічались рідко, зате під ворітьми, по лавках, сиділи рядами, як горобці на плоті, веселі й гомінкі румуни. Все це було таке чуже, таке байдуже до Соломіїного горя, ще байдужіше, ніж плавні. І чого вони з Остапом забились сюди? Нащо вони стільки терпіли, стільки набідувалися на Басарабії, мало не пожили смерти у плавнях? Чи не краще було б зогнити у панській неволі серед своїх людей?
— Не журіться, — потішав її Іван, — та же там, у конаці, розсудять… Не їла душа часнику, не буде й смердіти… Побачите, що його пустять… А ми завтра порадимось з людьми… Я піду до хазяїна свого, він тутешній, знає порядки… Не журіться, жур не поможе… Гей, смутку мій, де б мені вас переночувати?.. Чи не знає Савка? Підемо до Савки, в нього добряча хазяйка.
