По довгій блуканині брудними й темними вулицями вони добились врешті до Савки. Його не було вдома, та хазяйка Савчина пустила Соломію на ніч.
— Забіжу до вас завтра, так з полудня… може, випрошусь у хазяїна, — попрощався з нею котигорошок.
Соломія цілу ніч проплакала і вранці не пішла на роботу. Вона нетерпляче чекала Івана.
І справді, Іван з'явився, як обіцяв, з полудня.
— Ну, що? — накинулась на нього Соломія.
— Бакшиш треба дати… ви не знаєте, що це бакшиш? Куку в руку… хабар… як не дамо, одвезуть раба Божого у Рені, до москалів. А ті не погладять по головці, ой, ні… Розказував Савка — ви ж пам'ятаєте Савку? — що як його одвезли звідси за Дунай, то там йому москалі так списали спину канчуками, що й досі сині басамани знати… та ще обголили половину голови, випекли на лобі тавро — ви не бачили, бо він чуприною закриває — й одіслали до пана… Вже скільки по тюрмах поволочили, то він і лік тому загубив, а що пан награвся з ним, то, каже, й згадувати не хочеться. Та що — втік знов сюди… У Тульчу, каже, піду… завзятий хлопець… хе-хе!.. Треба бакшиш готувати та визволяти Остапа, а де грошей взяти? де? кажіть! Аж дур голови береться…
Не вважаючи на всі розказані Іваном страхи, Соломії трохи розвиднилось. Коли тільки річ у грошах, — вона заставить себе, а роздобуде їх. Вона од рота одриватиме кожен шматок, кожен шеляг складатиме на викуп. Може, й Іван запоможе.
— Ось вам усе, що склав, хай і моє до почина, — наче вгадав її думку Іван, розвиваючи з хустинки купку срібла. Він засоромився і кліпав очима. — Та ще там у вашому клунку щось є, може продасте шуплаття…
Соломія взяла гроші. В її клункові були коралі та деяка одежина. Вона те все позбувала — їй помогла Савчина хазяйка — та грошей було мало. Однак Соломія на другий день уранці побігла в конак. Там її не допустили до старшого, драгомана вона не бачила, а жовніри скалили до неї зуби й зачіпали.
Соломія горіла од сорому й злости.
— І-і, бусурмени, так би й порізала вас, так би й поскручувала голови, як галченятам… Взяли безвинного, та
