Тим часом за ним, над кручею, кидалась, як чайка, Фатьма… З одного боку було ненависне море, з другого — ще більш ненависний, нестерпучий різник. Вона бачила його побаранілі очі, недобрі сині уста, коротку ногу й гострий різницький ніж, яким він різав овець. Її душа перелинула через гори. Рідне село. Зав'язані очі. Грають музики, і різник веде її звідти над море, як овечку, щоб заколоти… Вона розпучливим рухом закрила очі і втратила рівновагу… Синій халат в жовті півмісяці похилився поза скелею і зник серед крику сполоханих чайок…
Татари жахнулись: ця проста й несподівана смерть одкинула їх од Алі. Алі не бачив, що сталося позад нього. Як вовк, поводив він навкруги очима, дивуючись, чого вони ждуть. Невже бояться? Він бачив перед собою полиск хижих очей, червоні й завзяті обличчя, роздуті ніздрі й білі зуби — і вся ця хвиля лютости раптом наскочила на нього, як морський прибій. Алі оборонявся. Він проколов руку Нурлі і дряпнув Османа, та в ту ж хвилину його збили з ніг, і, падаючи, він бачив, як Мемет підняв над ним ніж і всадив йому межи ребра. Мемет колов куди попало, з нетямою смертельно ображеного і з байдужністю різника, хоч груди Алі перестали вже дихати, а гарне обличчя набрало спокою.
Справа була скінчена, честь роду визволена з ганьби. На камені, під ногами, валялось тіло дангалака, а біля нього стоптане й пошматоване фередже.
Мемет був п'яний. Він хитався на кривих ногах і вимахував руками, його рухи були безглуздими й зайвими. Розіпхнувши цікавих, що товпились над трупом, він ухопив Алі за ногу й поволік.
За ним рушили всі. І коли вони йшли назад тими самими стежками, спускаючись вниз та злазячи на гору, розкішна голова Алі, з обличчям Ганімеда, билась об гостре каміння і спливала кров'ю. Часом вона підскакувала на нерівних місцях і тоді здавалося, що Алі з чимсь згоджується й каже: «так, так»…
Татари йшли за ним і лаялись.
Коли процесія вступила врешті в село, всі пласкі покрівлі вкрились барвними масами жінок та дітей і виглядали, як сади Семіраміди.
Сотки цікавих очей проводили процесію аж до моря.
