Там на піску, аж білому од полудневого сонця, стояв похилений трохи чорний баркас, мов викинений в бурю дельфін з пробитим боком. Ніжна блакитна хвиля, чиста і тепла, як перса дівчини, кидала на берег тонке мереживо піни. Море зливалося з сонцем в радісний усміх, що досягав аж ген далеко, через татарські оселі, через садки, чорні ліси, до сірих нагрітих громад Яйли.
Все осміхалось.
Без слів, без наради татари підняли тіло Алі, поклали його в човен і при тривожних жіночих криках, що неслися з села, з пласких дахів, як зойк морських чайок, дружно зіпхнули човен в море.
Шурхнув по камінцях човен, плюснула хвиля, загойдався на ній баркас і став.
Він стояв, а хвиля гралась навкруги нього, плюскала в боки, бризкала піною й потиху, ледве помітно, односила в море.
Алі плив назустріч Фатьмі…
|
10 січня 1902 р. |
