їм лопатки. Вони зайняли постать і почали копати рів. Десятник, осміхаючись під вусом, подавсь у волость. Олександра стала клясти чоловікові; вона плакала та примовляла крізь сльози: де та смерть її заподілася, що не прийде до неї при лихій годині! Чом мати не втопила її малою, купаючи у ночвах, чом її грім не вбив або земля не запалася під нею, коли вона стояла під вінцем! Ні, заховала її від смерти якась мара, та й встромила чоловікові, тій загубі, що через його мусить вона нині таке терпіти!..
Прибита, пригнічена пригодами енергія Гнатова вирвалась на волю, неначе річка, розірвавши греблю, і межи чоловіком та жінкою знову почалась би бійка, коли б цікава писарка не покликала Олександру до пекарні — розпитати про її недолю.
Зоставшись на самоті, Гнат трохи втихомирився. Він скупчив свою розбурхану енергію й наважився мовчати. Він перебуде біду, він переможе її терпінням та завзяттям.
Чорна земля шугала з Гнатової лопати на окіп, а він копав та й копав, не розгинаючись.
Олександра повернулась із пекарні трохи веселіша. Вона також узялась до копання, але більше стояла та розглядалась. Вони мовчали.
Ввечері повів їх десятник у «холодну». «Холодна» була під волостю, у землі. Там було темно, вогко і холодно. Чорні стіни невеликої кімнатки були аж слизькі від цвілі. Мокра глина де-не-де відвалилась, і липова заміть біліла, як ребра кістяка. В кутку коло дверей стояв кадіб з капусти, важкий дух гнилої капусти виповняв повітря. На цегляній долівці лежали кружки від кадоба та купа мокрої мерви. Гнат глянув навкруги спід лоба, вибрав сухішу мерву і ліг на ній, відвернувшись до стіни. Олександра знайшла триногого ослончика, приставила його до стіни і сіла. В «холодній» стало тихо, як у домовині. Трохи згодом від вікна почулося шепотіння й тихий сміх. Олександра глянула на вікно: зза грат виглядали обличчя писарчуків. Писарці показували пальцями на Олександру, шептали щось один до одного, сміялись. Гнат лежав нерухомо, наче нічого не чув. Паничі подумали, що він спить, і почали зачіпати Олексан-
