дру масними жартами. Дедалі ставали вони сміливішими та реготались уже наголос, не зважаючи на Гната. Олександра спершу мовчала, а далі й собі вкидала до жартів слівце, скоса поглядаючи на Гната. Але Гнат лежав як мертвий. Олександра прислухалась до вікна. Коло вікна почались жарти, регіт, розмова…
Гнат усе чув і кипів. Він силкувався звернути свою увагу в інший бік. «Чорт із нею! Хай гзиться, стидка! Краще думатиму про свою Настю… або хоч про хазяйство, що так лишилось без догляду»… Але вухо мимохіть ловило якесь слово розмови, і на серці в Гната ставало так погано, прикро, болісно… Він затулив вуха і так лежав, аж поки не заснув…
На другий день знов узяли їх до роботи — знов копати окопи. Вони копали, не обзиваючися й словом один до одного.
В полуднє приїхав старшина. Він звелів покликати Гната та Олександру. І Гнат, і Олександра рішуче відповіли: «ні», коли старшина спитав їх, чи житимуть вони тепер укупі. Старшина розсердився. Вони затялися — і він не з клоччя. Най же копають окопи, коли охота, та ночують у «холодній».
І окопи копали, і в «холодній» ночували, а згоди не було між ними. Вони були мов чужії. На третій день старшина покликав їх до себе. Вони стояли на своєму: їх ніхто не присилує жити вкупі. Старшина пильно глянув на їх.
— А йдіть ви собі на всі чотири вітри, бо їй-же-богу битиму! — крикнув він. — Отакеє то діло! Що ти вдієш з запеклими?..
Гнатові та Олександрі не треба було казати цього вдруге: вони вийшли з волости й подались різними шляхами додому.
Був чудовий ранок. Свіжа рослинність блищала під блакитним небом проти сонця. Зеленою левадою побігла стежечка аж до ставка. Стежкою йшов Семен Караташ. Він тількищо підголився шматком старої коси й підголена борода біліла проти засмаленого обличчя. Семен ішов купатись.
