добре велося… Пошли вам, Боже, в моїй хаті тихую старість, як погожая вода в криниці.
Семен перехилив чарку й цідив горілку поволі, немов прислухаючись, як вона струмочком дзюрила з чарки в живіт. Вихиливши до краплі, він налив для Мотрі.
Мотря взяла чарку й скинула очима на гостей, не знаючи, до кого пити.
— Пийте до куми Явдохи, — рішила Софія.
Мотря ковтнула півчарки, зібрала губи на шнурочок, і, обтерши їх рукавом, вкинула в рот другу півчарки, вже не кривлячись. Чарка обійшла круг стола. Гості приказували, бажаючи Семенові та Мотрі і з води, і з роси повну торбу всякого добра. Закусивши салом, присунулись гості до миски й почали носити страву з миски до рота, підкладуючи під ложку хліб, щоб не закапати скатірки. На хвилину зробилось у хаті тихо, лише дерев'яні ложки цокали об глиняну миску. По другій чарці розговорилися. Говорили всі, перехоплюючи один одного.
— Ідіть, сестро, до Семена, йдіть, любо! Вам буде краще, не будете так бідити гірко, як тепереньки…
— Думаєте ви, голубко, не докучила мені та біда! Встану вдосвіта, затоплю в печі, приставлю страву… Ет, яке там варево! Знаєте — більш про людей: варити, не варити, аби враз з людьми курити… Попоїм там чого, хапаючись, та й біжу на поденне, як на панщину. Одно знаю — хоч не з'їм солодко й напрацююся гіренько, так ніхто мене не налає, ні від кого не почую докірливого слова, — говорила Мотря на здогад буряків, поглядаючи на Семена.
— А, Боже ж мій! Я не така людина, кого хочете поспитайте, — хвилювався Семен.
— Ні, гріх сказати, — загомоніли всі разом. — Семен не такий! Він своїх жінок жалував, хоч покійниця друга жінка була така лиха, що часом аж вогню креше, як що не по ній.
Випили знов по чарці.
— А як мене люди засміють, як мені кожне в очі цвікатиме, що я живу на віру, — сказала неначе до себе Мотря.
— І-гій на вас, що це ви вигадали! — заторохтіли молодиці. — Хто з вас сміятиметься, з чого? Та ж ви не
