повія яка, вибачайте на слові, адже вам не пусте в голові, не розпуста! Адже сидять на віру й Микола Козачишин, і Іван Бондар, і Олена Сидоручка, а Андрій Муржак вже дев'ятий рік сидить з Марією… і ніхто з них не сміється, всі поважають, як людей. Лучиться оказія яка — запрошують, частують їх; вони в себе приймають, як Бог приказав. Тут кожне бачитиме, що звела вас докупи неминуча потреба, що живете ви на віру, бо піп не звінчає вчетверте! Правда, єсть такі, що зіходяться з розпусти, але ледачому ледачий і кінець: нажене через який там час чоловік, та й повіється знов шукати чоловіка на два дні… А що вже наглузуються та наганьбляться — про те сама знає… Буває й так, що з великих любощів, з кохання того йдуть сидіти на віру, бо звінчатися не можна: чи вона чоловіка має, чи він жінку покинув. І це погано, але все таки якось інакше, все таки чоловік має ввагу на теє кохання щире. Старі таки геть противляться цьому, бо перш цього не було, вони не звикли до цього; але молодіж інакше вже дивиться на це діло. «Як сидять, каже, на віру, то чоловік жінку більш любить та жалує, бо вона його може по всяк час покинути»… або: «все одно, каже, чи звінчав піп, чи не звінчав, аби вірно кохались»…
— Такий тепер світ настав, любо! — зітхнула Явдоха. — Адже і в пісні співають:
Ой, Господи милосердний,
Який тепер світ настав:
Свою жінку покидає,
А з чужою жити став!..
Та й буде добро!? І вже! Не буде на світі краще задля гріхів наших тяжких! — плакала Явдоха. Вона була вже п'яненька, і п'яні сльози текли по жалібно скривленому зморщеному обличчі.
Гнат уважно слухав бесіди. Кожне слово глибоко западало йому в серце, болісно торкало чутливі струни його серця. Він слухав та розважав, що доведеться йому витерпіти, коли він житиме з Настею на віру. Правда, не варт усього переймати, що по воді пливе. Люди — Божі собаки: і брешуть, і кусають. Йому ще байдуже, але бідна Настя навряд чи витриває. Серце в нього щеміло, не-
