— Не журіться, тітко, — обізвався Гнат, — я вас заведу.
Гості попрощались, порозходились. Софія лишилась ночувати в сестри.
Другого дня сонце стояло вже на вечірньому прузі, коли Мотря з Софією увіходили в Семенів двір. Рябий пес з кудлатим хвостом кинувся на них та аж до землі присідав, гавкаючи. Семен рубав дрова коло повітки. Він відборонив гостей від Рябка і ввів у хату. Мотря дивилась на поколені, пооббивані жовті стіни. «От то здулася глина, неначе худобина обпившись, — думала вона. — Треба буде геть пообвалювати та накидати свіжою глиною»… Долівка в хаті була чорна, з ямами, стеля покололась. В хаті було чорно, як у димарі. Чорна постіль зібгана лежала на полу. Купчаки за образами та хрести з ласкавцю були аж чорні від пилу. «Ой, буде муки на мої руки!» — подумала Мотря, але вона хоч би й зараз залюбки завдала тую муку своїм рукам, аби звити собі затишненьке, чепурненьке кубелечко. Семен просив вибачити, що немає чим приймати гостей. Вони самі гаразд знають, що хата без хазяйки — сирота. Хай же самі потрудяться щось зготувати — от і двері в комірчину, а він піде по горілку.
Скоро Семен вийшов з хати, молодиці — цікаві, як усі молодиці — метнулись оглядати кожний куточок у хаті, кожний закапелочок. В комірчині стояла діжа з борошном, а біля неї горох в розколених ночвах; в діжечці на споді кілька шматків сала, на жердці висіла одежа. На дворі зозуляста квочка, надувшись та настовбурчившись рябеньким пір'ячком, водила шестеро курчат. Молодиці зварили вечерю. Семен привів з собою сусіда. Пішла бесіда, частування.
— А як я не вгожу вам, а ви здурієте, наб'єтеся мене, і я муситиму покинути вас, та йно сорому наберуся від людей? — журливо питала Мотря, підпершись рукою.
— Що це ви, Мотре, Господь із вами! Та я вас і пальцем не торкну, побила б мене свята земля, коли брешу. При свідках присягаюсь…
Мотря поняла віри й легенько зітхнула.
На другий день перевезла Мотря скриню до Семена й розташувалась у Семеновій хаті, як справжня господиня.
