І понесла у грудях далі, у чорну тишу лісу, ті співи, яких не могла вже добути з слабого горла.
А тиша стояла справді велика. Камінчик, скотившись іспід ратиці корови, суха гіллячка, зачеплена ногою, справляли такий лускіт, наче щось велике валилося в горах і розсипалось. Ця тиша дратувала: хотілось скрикнути, гукнути, хотілось її налякати.
Дедалі попадались уже сосни, старі, руді, кострубаті. Їх довгі галузки спускались у провалля, як руки. По сухій глиці сковзалась нога. Соснові шишки, великі й порожні, котились під ноги або дивились із трави десятками очей на схилені голівки синіх дзвіночків.
— А матушка-ігуменя й сьогодні сердиті, — обізвалась Варвара… — Давно помирились із матушкою-казначеєю… Кличуть вчора до себе матушку Серафиму: «Ти, кажуть, знов за своє? Ти знов проти мене бунтуєш сестер? А-а! я знаю, вони тебе більш люблять, аніж мене, бо я, бач, деспотка, мучу всіх, роботою зануджую, голодом морю… Я краще з'їм, я собі риби купую, я все варення з чаєм попила… я… я… Я всім покажу! Я тут ігуменя… Всіх прожену, розточу погане кодло, розвію по світу»… А сама аж пожовкла, ціпком стукає по помості і каптур, прости Господи, з'їхав набік… Ну, матушці Серафимі зразу вже ясно, чия то справа. Вона й каже: «То все Аркадія набрехала»… Кличуть Аркадію. Та — очі додолу, голову набік — і я не я… то десь Секлета… Кличуть Секлету. Та плаче, присягається… Потому Секлета при всіх сестру Аркадію брехухою й шпигункою назвала… Мало не бились…
— Та ж чула… Сестра Секлета погано зробила… Для Бога все треба стерпіти.
Юстина закашлялась.
— Може, швидко йдемо?.. Треба терпіти… Не стерпиш, коли Аркадія на всіх набріхує матушці-ігумені. Та на роботі стояла, та лінується, а та їсти не хоче за трапезою, окремо в келії своє їсть… а та судила матушку-ключницю, що скупа… Ну, матушка-ключниця гніваються, а обіди ще гірші, охлянеш на роботі… Пересваряться всі, перегризуться, вогнем дишуть одна на одну, усі сердиті… Слова не промовлять до себе… От як Секлета з Мартою… Півроку не розмовляють уже…
