суваючи тремтячі ноги та стукаючи по камінцях патерицею, що ходором ходила в його сухій руці, він кидав останні іскри з погаслих очей услід коровам та лаявсь:
— У-у!.. кля-а-ті!.. нагидили… женського п-полу!..
І тикав патерицею услід коровам.
Послушки усміхались.
З вікон матушки-казначеї визирало на них бліде, винувате обличчя з великими підведеними очима, з волоссям в безладі, без каптура.
— Це вже знов матушка Серафима бачила привиди, — стиха обізвалась молодша послушка, ззирнувшись із старшою.
В тої блакитні очі сумно всміхнулись.
Гнали корів високо, в гори, на полонину. Гойдаючи злегка рудими боками, п'ялись по крутих стежках корови, за ними йшли сестри. Попереду молодша — Варвара, міцна, кремезна дівка, за нею Юстина, тонка, делікатна, в чорній одежі, як справжня черниця. Ліс обгортав їх, холодний, сумний та мовчазний. На них насувались чорнії буки, повиті в жалобу тіней, сиві тумани з дна урвищ, росяні трави, холодні скелі. Над головами котились хвилі холодного, чорного листу. Навіть сині дзвіночки сіяли холод на трави. Кам'яна стежка, мов тропа дикого звіря, сплітала петлі по боках гір, сюди й назад, все вище та й вище. Рябі мармурові пні буків злізали з дороги униз, немов западались, і вже стелили темну корону аж під ногами. Цупке коріння спліталось у клубки й повзло по горах, немов гадюки. Черниці йшли далі. З одного місця їм удалось побачити дно ями, малу церковцю і білі дімочки, де жили сестри. В церковці співали. Жіночі голоси, чисті, високі і сильні, мов янгельські хори, вели побожну пісню. Вона так дивно гучала вгорі, під чорним склепінням.
Юстина стала. Вся тиха, просвітлена, слухала співи.
— Ходім, — обізвалась Варвара, — вже пізно… Матушка-ігуменя звеліла малину збирати, як вернемо з лісу…
Юстина зітхнула.
— Колись і я так співала… поки голос не пропав від застуди… — сумно сказала вона.
