Ач, невірна баба: і знає, що не був я там, а питає.
— Ат, дай ти мені спокій з тою економією… не те у мене на мислі тепер. Он, казав Гудзь — швидко сахарню будуватимуть.
— Слухай, серце, Гудзя, слухай, Андрійку… якраз почепиш торби, та й мені доведеться…
Вона стулила сухі губи і зняла очі до стелі. Що ж! вона мовчить, бо у свято гріх лаятись, але коли б усім тим, що плещуть про фабрику, покорчило язики, то це було б дуже добре. Фабрика, фабрика, а де вона? Ну, була фабрика, а хто мав користь з неї? Мендель. Може неправда? Може не в Менделя лишав він зарібок? Що вони мають, чим живі? У неї вже руки посохли од праці, вона вже жили висотала з себе, аби не здохнути, прости Господи, з голоду…
І вона совала йому перед очі сухі і чорні, немов залізні руки, голі до самого ліктя.
— Бо чоловік не заробить, ой не заробить, серце моє. Він думає про пиво, а про те ні гадки, що…
І пішло. Вона йому вичитувала, вона його сповідала, вона кропила його, підкурювала і садила чортами так обережно, так делікатно, як тільки можна було в неділю, по службі Божій, а він, червоний, немов варений рак, спочатку відмовчувався, а далі й собі почав верещати тонким і надірваним голосом.
Таки переміг.
— Тьху, тьху, тьху! Тричі тьху на твою землю! Хай вона тобі западеться! Не наймуся я й не буду в землі ритися. Вона витягла з мене усі сили та й пустила на старість голого. Тьху, ще раз тьху на неї…
Тоді Маланка стала як стовп і зняла руки до неба.
— Що ти кажеш, непритомний! Та ти ставай на коліна та цілуй її… їж її, землю святу, вона тебе годує… вона тебе й сховає, чоловіче…
Вона стояла біла як біль і справді налякана.
Хмару розбила ластівка. Вбігла Гафійка, сквапно ховаючи щось за пазуху. Оте чисте, виплекане, немов вилизане матір'ю звірятко, таке туге, як пружина, з круглими бронзовими руками й ногами, в золотих волосинках, ота весняна золота бджілка вкинула в хату щось таке, від чого білі стіні під низькою стелею осміхнулись, го-
