чого звикла. Що з нею буде? Куди подітись? В широкому, чужому світі, від якого одвикла. Куди веде ця біла дорога, що плете петлі у горах, чужих, невідомих, холодних?..
А ліс мовчав. Мовчки йшли сестри і кожна зокрема несла свої думи.
Раптом — щось їй причулось… Ні, то причулось…
Так жалко, так сумно, душа спливає сльозами…
— Сестро Секлето, де заночуєм?
Ласкавий голос… Хто це промовив? Тепло, сердечно, мов сонце вечірнє… То їй почулось…
— Сестро Секлето, де заночуєм?
— Сестричко Марто!..
Невже то промовив до ворога — ворог?
Навіть Варвара здригнулась і стала.
Вони озирнулись.
Сестра Секлета лежала на грудях у Марти і чорні плечі її тремтіли від плачу.
— Прости!
— Хай Бог простить!..
Юстина глянула на Варвару. Бліді уста в неї тремтіли, як у малої дитини.
У Варвари текли з очей сльози…
Щось важке й болюче підкотилося Юстині під серце і раптом трісло. Зробилось так легко, так радісно, як ще ніколи. Вона стояла і несвідомо шептала: сестричко… сестро…
І це маленьке слово, промовлене так щиро ворогами отут, на дорозі у грішний світ, слово, яке вона тисячі разів повторяла досі холодними устами там, у манастирі, раптом набрало для неї якоїсь незвичайної краси, якогось особливого тепла і співало в душі, як пісня.
Вона немов уперше промовила: сестро… сестричко…
Воно їх з'єднало краще, міцніше, як досі… Од його розступались чорні бори і не страшним став той невідомий, далекий, той грішний світ…
Всім стало легко. Всі обіймались.
— Сестро Секлето!
— Сестричко Марто!..
Їм всім хотілось якнайчастіше казать те слово нове, мов тільки знайдене, просте і рідне.
