вже, лізли у небо темнії стіни, а з них, глибокі й чорні, дивились холодки.
Йшли по дорозі сестрички. Схилені голови, очі червоні, клунки на спинах, ціпки в руках. Попереду Варвара, за нею Юстина, а там дві інші, що рвали малину. Брели із раю у грішний світ, не стямившись, не спам'ятавшись. Так це все швидко скоїлось!.. Біда заскочила їх, як дощова хмара. Юстина ще й досі тремтіла, у неї все ще стояла перед очима висока чорна матушка-ігуменя: жовті мішки скачуть під злими очима, ціпок тремтить в руці, золотий хрест плигає по грудях. «Де малина?..Пожерли!?. Малина моя де?.. Розпутні!.. Геть звідси!..» Сестра Аркадія з пісним обличчям подає матушці святу водицю, просить напитись… «Геть із очей!.. Геть звідси!.. Всіх прожену… я… я…» Хлюпає вода на поміст, ціпок ходором ходить, хрест скаче на грудях і скачуть мішки під очима…
Потому хаос, щось невиразне, чого й згадати не можна… убогі клунки з убогим манаттям… тремтячі руки… сльози черничок… Слова потіхи крадькома, потай, щоб старші не бачили — і під ногами дорога, довга, ганебна… А мозок немов сокира рубає: «пожерли?.. геть звідси!..» Навіть дерева шепчуть у чорних верхів'ях: «пожерли? геть звідси!..»
Лиця в Юстини горіли і жаль пік в грудях. Якась малина!!.
Сестра Варвара ступала твердо, уперто, мов рвала пута. Зсунула брови, стисла уста і ціпком стукала в землю. Ні разу не стала, не озирнулась. Вся постать казала: далі від раю, ближче до грішного світу.
Позаду — вороги. Йшли мовчки, самотні, немов стіною розділені. Навіть їх тіні нарізно пливли по дорозі.
Сестра Юстина була прибита. Не мала сили нічого забути. Вона не забула своєї келії, тісної та тихої, як домовина… Вечірніх тіней, тремтячих від світла лампадки… Малого віконця, яке містило в собі високі гори, і чисте небо, і ясне сонце… прекрасний світ Божий… Її душа не могла раптом порвати побожних мелодій, чистих і гарних, як янгольські хори. Забути солодкі молитви на кам'яному помості, в кутку темної церкви… Чорних сестричок, що йдуть рядами… Усього того, до
