дцять літ він щодня у такий час одвідував її. Абібула подавсь за батьком.
Кав'ярня торгувала сьогодні добре. Всі хотіли на власні очі бачити, як син такої відомої в місті особи розносить каву, мов простий наймит. Тому в кав'ярні було аж тісно. Хазяїн поїхав у Симферополь і гостям служили Рустем та хлопець Бекір, тонкий, високий і клапоухий.
Рустем був трохи блідий, хоч удавав веселого. Служив він гостям не дуже зручно. Проте всі його кликали, кожен намагавсь, щоб він подав каву.
— Рустеме! нам кави!..
— Ха-ха!… Рустеме, неси до нас!.. То ми тобі служили, тепер послужи нам.
— Ми всі служимо один одному, — осміхався Рустем.
В кутку сиділи якісь селяни. Скромні, похмурі, немов чужі горожанам. Сулейман вступив з ними в розмову. Вони оповіли, що привезли хорого, одержимого злим духом — «меджіна». Вже п'ять літ не ходить, з того саме часу, як мало не згорів на пожежі. Сьогодні на Азізі будуть молитись дервіші, то, може, виблагають йому полегкість.
— Алла ікбер! — зітхав Сулейман і слухав далі.
Бекір задовольнив своїх гостей і підсів до них.
— Ну, скоро підеш у москалі? — жартували ті з нього.
Бекір зацмокав та закрутив головою.
— Втечу… зароблю гроші — й гайда до Стамбула…
Очі в нього спахнули й червоні вуха світились на сонці.
— Ч-чорт його знає! — гарячився Бекір: — служи у війську, коли дають «домуз» (свиню) їсти. Розумієш, хитрий який: зварить з свинини юшку, м'ясо дає своїм, а юшку нашим: на, їж!.. Ч-чорт його знає…
— Селя́м алекі́м, — привітавсь новий гість. — А де Рустем?
— А, Джіафер, — радісно скрикнув Рустем і побіг назустріч.
— Так це правда? Ну, розказуй, як було діло…
Рустем потяг його в куток.
— Все розкажу… потому. А тепер маю до тебе справу…
