А вгорі, над тим бурхливим морем, з високих білих мінаретів, серед блакитного неба, лунав протяглий жалібний спів муезинів: «прийдіть, достойні, на поклін Богу, прийдіть по рятунок. Немає Бога, опріче Бога, і Магомет його пророк»…
Абібула ледве розгледів батька. Старий Сулейман, у білім халаті і білім тахе́[1], так притуливсь до надгробника, що його трудно було відрізнити від каменя. Очі йому вже не служили і навіть окуляри не помагали. Проте він не кидав своєї роботи й зігнутий, скулений, у богомільнім настрої довбав з корану святі слова. У чорній пащі крамниці стояли рядками надгробні камні, розмальовані й білі, у фезах, чалмах, тюрбанах, немов там зібрались поважні гості. На ляді спав робітник. Закинув голену голову, одкрив беззубий рот і простяг босі ноги. Зсохлий, зморщений, жовтий, він скидавсь на мерця, над яким скоро буде стояти один із надгробників.
Сулейман дуже зрадів, діставши чотки, — без них він був як без рук. Кинув роботу й почав оповідати синові останню новину, яка вже облетіла Бахчисарай: мулла Смаіл, такий достойний, багатий імам і хатіп[2], прогнав учора єдиного сина Рустема. Батько не міг врешті стерпіти, що син бунтує народ проти духовенства, пише книжки, в яких ні слова нема про Бога, сміється з давніх звичаїв і навіть із корану. А що найгірше — нанявся в кав'ярню до ефенді Мухтара, який з муллою у сварці, і з сьогоднішнього ранку подає гостям каву.
— Кажуть, мулла Смаіл лихий на сина, що не хоче сватати Шерфе́, хоч батьки замінялись вже словом, — сказав Абібула.
— Ах, молодь, молодь! Це ж бейнамаз[3], та й годі!.. крий Боже мати такого зятя! Великий Бог, — Алла ікбер! — закінчив старий Сулейман своєю любимою приповісткою.
Був саме час, коли Сулейман ходив на каву. Надівши чалму та взявши в руки чотки, він подавсь до кав'ярні ефенді Мухтара, яка була лиш через дорогу. Вже три-
