— Пшкен дут! пшкен дут!..
Всі руки залиті в них соком, як кров'ю. На зеленому сіні, з горових половин, з запашними квітками, лежали старі татари у білих чалмах і ждали купців. Запах свіжої кави мішавсь із запахом часнику. Бряжчали філіжанки. Раптом вітер зняв хмару пилу, яка закрила все. Все щезло. Потому, як із туману, почали випливати поважні мулли, в зелених чалмах і в довгих халатах, що сунулись тихо по хідниках, а там — цілі гори черешень та абрикосів, помідорів і цибулі; сліпили очі мідні коновки, довгі як сурми, на плечах суворих сільських татар, що грубим, сердитим голосом, немов дрова рубали, хвалили своє молоко:
— Вар-сют-вар…
Дзюрчали десятки фонтанів, лящали та щебетали всілякі птахи у клітках попід піддашшям, свистів стругом бондар, що тут, у чорній печері, повній ліщини й запаху лісу, робив обручі. Вихилявсь за кожним разом з крамниці й купав на сонці свою білу бороду, червоний фез. Сохли вздовж стіни великі вила і наставляли засмалені кінці, немов волячі роги. Арабські літери повзли на вивісках наче павучі ноги. З вулиці не своїм голосом кликано спраглих по лимонаду:
— Ой-ой бузли… пек татли!..
І простяглись у той бік руки.
З вікон кав'ярень стирчали, як ліс, цибухи, і струмки синього диму повзли, як змії.
Громадський «деллял»[1], завішаний ввесь дукачами на продаж, намагавсь усіх перекричати.
Блищала на сонці черепиця дахів, світились вікна в мечетах; пашів нагрітий камінь, горіли як маки фези, кричали птахи і продавці, дзвенів метал по кузнях, безперестанку дзюрчала вода, запирав віддих у грудях дух шкури, кави та часнику, бряжчала посуда, шкварчав шашлик, душив усіх пил — і в цьому пеклі життя, у цьому хаосі фарб, ліній, пахощів, згуків, у цій неможливій тісноті проскакував часом, занявши всю вулицю, новий фаетон під білим парасолем, з елеґантними европейцями, як щось чуже, негармонійне, й зникав за хмарою пилу…
- ↑ Оповісник.
