дітворою. Дзвінко спадала вода у мідні кухлі, весело дзюрчала живим струмочком. А далі знов була тиша, дивна тиша мертвого міста, в якому доми стояли немов надгробники, а фігури жінок лякали, як Лазар, що тільки встав із гробу, завинений ще у білий саван.
Посеред вулиці тихо ступав сумний дервіш і побожно згинавсь до землі, щоб підняти з дороги камінчик, об який могла б натрудити ноги коняка. Сонце пекло.
Чим ближче підходив Абібула до вулиці, де була крамниця батька, тим виразніше вуха його ловили гомін життя. Немов дика орда наступала на город і ґвалтувала тишу стуком копит об камінь, скрипом арб і риком худоби. Коли ж Абібула дійшов до базару, його оглушив такий клекіт життя, що після тиші став нестерпучим. Правда, він звик до цього, але сьогодні це розбивало настрій. Вузьку, покручену вулицю, глибоку й каменисту, як дно висхлої річки, тіснили крамниці, маленькі, темні, немов закопчені димом печери. Скоріш намети, аніж будинки. Тут все робилось на вулиці. Гладкі «фурунджі» по пекарнях, в високих фезах, з закачаними по лікоть рукавами, місили прилюдно тісто, а у великих печах палав такий вогонь, що аж на вулиці ставало душно. Шевці, підобгавши ноги під себе, ледве помітні зза купи товару, гаптували капці сріблом та золотом. Низки червоних капців, як стигла перчиця, висіли на дверях, а постоли, мов свіжі пиріжки, сушились рядками вздовж тротуарів. Блищав мідний посуд як золотий вівтар і тремтіли під молотом майстра нові мідниці. Прискав вогонь у горні й грала вогнями мідь.
— Ой-ой май-ляй-мі! — верещав тенор продавця масла, і, немов дражнячись з ним, як та папуга, своє товк рознощик цукерків:
— Каперле-е́! каперле-е́!..
Таца на голові в нього ані струснеться.
Висіли в ятках баранячі туші, з синіми жилами, з білим застиглим салом, з роями мух над ними. З чорної кузні нісся пекельний стукіт і виповняв повітря. Шкварчали, пищали і синім чадом курились смачні шашлики, отут, під голим небом, біля фонтанів. Шмигали під руки з стиглою морвою малі татарчата й цвірінькали, мов горобці:
