горлом, а спід пахви у неї дивилась на нього страшними очима відтята голова.
І кожен раз, як і тепер, було йому страшно, і серед тиші калатало серце. Властиво, це було добре. Він сам викликав ту уяву, оберігав той страх і той настрій, ворушив його немов болючий зуб. Він хотів, щоб душа в нього гойдалась, як хибкий човен на морі, тремтіла, як лист на вогні, щоб стала прозорою, легкою й могла злинути в небо. Так щиро він прагнув єднання з Богом.
Абібула підійшов до теке́; ще нікого не було. Скрізь тихо й темно.
Абібула став під тополею. Чекав. Дививсь на зорі і вбирав в себе таємну тишу святого місця. Йому було так добре, в голові трохи крутилось, душа сподівалась розкошів молитви і тріпала, як птиця, крилами.
Враз од стіни відділилась біла фігура.
— Ахшам хаір олсун!..[1]
— Ахшам…
Те «ахшам» брата, тихе, як нічне шелестіння тополі, здалось незвичайним, таємним.
Дервіші помалу збирались.
З мороку ночі, як із туману, випливали фігури в довгих халатах, у білих чалмах, мовчазні і поважні.
— Ахшам! ахшам!.. — шелестіли слова, як сухе листя, й гинули серед ночі.
В вікні теке́ блимнув несмілий вогник.
Тихо ступаючи, гордо пройшов у теке́ шейх[2], високий, пишно зодягнений. Пішов, подивився і знову вернув додому. Ні до кого не обізвався, ніхто — до нього. Він тепер постив і дав зарік мовчати.
Серед тиші чутно було, як десь далеко торохтів віз.
Дервіші сходились. Кидали слово-два, тихо, пошепки й мовкли. Дзвінко дзюрчала вода. Високі тополі все шелестіли. Біліли в темряві чалми і бороди.
Підкотивсь до теке віз і став. Коняка форкнула. Два чоловіки скочили з воза, мовчки підняли кожух, під яким щось стогнало.
— Меджін… меджін… — хтось сказав стиха.
